Work Text:
Уперше за довгий час мені справді хотілось плакати. Я не міг спокійно дивитися у його порожні очі, перебуваючи у такому стані. Мені нічого не залишалось, окрім як опустити голову та стримувати сльози, лише іноді зрадницьки здригаючись від схлипів.
О, пробач мені, Деміане! Мені шкода, дійсно дуже шкода, але я відчуваю, що підвів тебе... Не знаю, у чому саме - здається, багато у чому, якщо й взагалі не абсолютно у всьому. Пробач, пробач, пробач, і не став зайвих запитань, я не зможу відповісти на жодне; краще спробуй прочитати, здогадатися щодо моїх думок, як ти це вмієш. Ти ніколи не помилявся, тож не помилишся і зараз.
Я відчув, як він поклав руку мені на голову, запустивши свої холодні пальці у волосся. Він зробив це дуже обережно, наче боявся, що варто йому трохи сильніше натиснути, і я одразу зламаюсь, розіб'юсь, розсиплюсь. Здається, Деміан намагався заспокоїти мене, погладивши по голові, хоч я і ледве відчував рух його руки...
...І якимось дивовижним чином це спрацювало. Уже скоро я перестав схлипувати і витирав сльози, що не мали виступити. Мені настільки полегшало, що я зумів підняти голову та поглянути на Деміана. Навіть у темряві він здавався гарним, таким величним і неймовірно розумним... Мабуть, йому були відомі абсолютно всі таємниці всесвіту, бо так дивляться тільки ті, хто знають все без винятку. Єдине, що було не так у його обличчі, це синці від недосипу, які не могли мене не хвилювати.
- Максе, а чому ти так мало спиш? - обережно спитав я, аби нічим його не образити.
Він розсміявся. Гадаю, він одразу зрозумів, що я мав на увазі насправді:
- Тому що я досі маю над чим думати, Сінклере, - м'яко відповів він, усміхаючись. - А ще у моїх думках часто з'являєшся ти. Намагаєшся іноді зв'язатися зі мною?
Я чогось засоромився, і підтримувати зоровий контакт стало нестерпно. Я не мав, що відповісти йому; просто іноді хотів, та й згадував Макса, метикуючи, як він би вчинив на моєму місці у тій чи іншій ситуації. Так мені було легше приймати рішення, і кожного разу, коли воно кардинально відрізнялися від Деміанових, я почувався жахливо, наче припускався найстрашнішого з гріхів: одразу хотілось кинутися на коліна та каятися, молючи про пробачення і сподіватися, аби Макс у жодному разі не дізнався про це.
Але, здається, він таки все знав. І саме від цього мені ще й ніяково.
- Тиждень видався складним, чи не так?
Я кивнув йому у відповідь. Він ще раз погладив мене по голові та обійняв.
- І місцями ти не знав, як правильно вчинити.
- Вони знову ображали мене, - не без сорому зізнався я. На жаль, Деміан знав, як мені часом буває складно постояти за себе. А з іншого боку... Не знаю, як би я дожив без нього до цього часу.
Деміан лише гмикнув. Я помітив, як підсвідомо притиснувся до нього, і ось уже слухав його серцебиття: тук... тук... тук... Досі рівномірно та спокійно. Я відчув затишок, а з ним - сили продовжити:
- Я знову не слухав викладача. Він це помітив, тож мені довелося пояснюватися йому.
- Чим же ти був так захоплений, Емілю?
- Напевно, я знову думав про твої нещодавні слова.
- Тоді у цьому нема нічого кримінального. Ти просто наближаєш себе до усвідомлення деяких речей та пізнання істини.
Іноді він звучав, наче святий; усе частіше мені здається, наче він взагалі не з нашого світу, і вигляд його - лише оболонка для сущності, що насправді є янголом або навіть богом. Відверто кажучи, я би не здивувався, якби мою кімнату зараз наповнило яскраве світле; і точно не здивувався, якби Деміан обійняв мене своїми крилами... Шкода, що у реальному світі їх у нього нема. Та мені достатньо того, як він обіймав руками, доки я лежав у нього на грудях. Я міг уявити, як він зараз обернувся до вікна, аби подивитися на небо і місяць.
- Ніч нині спокійна, - відмітив він, і я ледь чутно погодився з ним.
Я хотів додати, що ще й світла, але передумав. Коли я подивився на годинник, то з жахом зрозумів, що наближалася перша година ночі. Господи, яке жахіття! Я проплакав дві години через якісь дрібнички, так ще й перед Максом!
Напевно, він відчув, як я здригнувся, бо у якийсь момент він перемістив свою руку мені на спину та декілька разів заспокійливо похлопав.
- Не бачу нічого поганого у сльозах, - сказав він. - Це ж усього лише прояв емоцій, що накопичувалися у тобі цілий тиждень.
- А ще я тобі довіряю, тому можу не боятися... Плакати, - важко додав я.
Макс тихо гигикнув. Він знав, що я боюся здаватися перед ним настільки слабким, схожим на беззахисну дитину; але він так само бачив і мою боротьбу з цим страхом, і часто повторював, що пишається мною.
А я пишаюся тим, що у мене є такий чудовий друг.
- Та чим ти мене повинен був розчарувати? - запитав він. Прозвучало більше як звернення до самого себе.
Я потиснув плечима. Мабуть, таки нічим. Мені просто все ще є чому вчитися у нього, і це наче нормально. Як учень, я можу періодично робити помилки та брати з них досвід.
- Емілю Сінклере, тобі ще стільки плодів знань належить скуштувати, - уже сонно почав Деміан. - Тобі нема куди поспішати. Порівняй ці плоди з яблуками: якщо ти з'їси декілька за один раз, що ти потім відчуватимеш?
- Гадаю, я переїм... Або у мене сильно болітиме шлунок.
- Правильно. Тому у цьому випадку у тебе болітиме голова від поспіху, а коли вона болить, то і думати важче. Тому, відповідно, ти не зможеш зробити жодних висновків з думок.
- Я тебе зрозумів.
- Спробуй кожен плід, Емілю. Насолодися його смаком, соком, оціни його привабливий зовнішний вигляд, апетитний запах...
Він позіхнув. Я обережно зліз з Деміана та підтягнув плед. Постарався накрити Макса так, аби він спокійно спав у теплі.
- А ти, Сінклере? Хіба ти сам не втомився?
Я покачав головою, хоча спати дійсно дуже кортіло. Просто мені ще більше хотілось сісти та помалювати, віддавшись фантазії.
- Любий Емілю, - крізь сміх мовив Деміан. - Йди вже до мене. Вранці продовжимо наші роздуми.
І я послухався. Ліг поряд, але постарався влаштуватися максимально далеко, аби у нього було достатньо місця.
Засинаючи, я відчув, як Макс обійняв мене з-за спини, мирно сопучи...