Work Text:
Від прохолодних літніх дощів гостро пахне осінню.
Літо буяє, літо вступило в свої права, літо владарює над містом, але раптово на вигоріле від спеки небо набігають хмари - і все заливає дощем, вулиці, площі, людей, зривається зненацька холодний вітер, пахне мокрою травою, і чимось таким тонким та гірким, пахне нагадуванням, що осінь дихає у спину, осінь - за порогом...
...Естебан Коліньяр сидить у генделі, у такому собі закладі, який виглядає пристойно, але тілько виглядає.
Естебан Коліньяр повільно і з повним знанням цього діла - напивається.
Герард Арамона сидить поруч, час від часу окидає гострим поглядом територію - він майже тверезий, бо йому треба бути тверезим.
Суки, каже Естебан, посміхається - такою посмішкою можна різати без ножа, потім дивиться на Герарда, це я не про тебе, каже Естебан, ти сонечко, ти золотце, тільки не п'єш, а чого ти не п'єш??
Напруження зростає - Герард знає, що від Естебана у такому стані можна очікувати всього - п'яного скандалу, абсолютно потворної поведінки, Естебан може нариватися на бійку, і Герард молиться всім богам, відомим та невідомим, щоб воно якось того... пронесло.
Кидає оком на вазон з якоюсь декоративною рослиною, яка в цьому генделику виглядає абсолютно ні до чого, але у вазон можно тихенько виливати градусне ядуче пійло, і шо ви думаєте - рослинка від цього тільки зеленіє та росте собі далі, Герарду чомусь хочеться сміятися, хоча нічого смішного тут немає.
Погано, думає він, погано, коли Естебану погано.
А ще гірше, що я так мало можу, я взагалі нічого не можу з цим зробити, не можу сказати йому - не пий, не губи себе, що я, коли він не слухає навіть батьків своїх?? Можу тільки труїти нещасні вазони з квітами та просто бути поруч. А цього мало. Цього завжди чомусь мало.
...Естебан Коліньяр, двадцять років, темне волосся, зелені очі, характер важкий (паскудний, скажімо чесно), непристойно багаті батьки, які накреслили для єдиного сина єдино правильний життєвий шлях, яким син повинен йти, накреслили правила життя, і син повинен жити це саме життя, як жили до нього цілі покоління Коліньярів. Бо такий твій обов'язок, сину, і ти не можеш вийти за межі цього, не маєш ти такого права. Естебан все розуміє, з раннього дитинства розуміє, і від цього розуміння у нього періодично зриває дах, і Естебана зносить у п'янки, бійки, скандали, батьки кажуть - перебіситься, на те вона й молодість, щоб чудити. І от у якийсь момент чергового ч у д і н н я Естебана Коліньяра виносить на Герарда Арамону, а Герарда Арамону - на Естебана Коліньяра, хоча у звичайному житті вони віддалені один від одного як сонце від місяця.
Герард Арамона, вісімнадцять років, високий, худий, одягнений у стилі "бідненько, але чистенько", батько-п'яничка, який дослужився до капітана і вище вже не стрибне, і від цього лютий на весь світ, мати, яка терпіти не може батька і тягне на собі всю родину, у домі постійні сварки та з'ясування стосунків, у домі препогана атмосфера, у домі немає спокою, тепла та миру, і Герард тікає на вулицю, просто ходить вулицями та провулками, щоб провітрити голову, і в один прекрасний день на нього падає Естебан Коліньяр. Ну, дійсно падає - Коліньяр п'яний до скляних очей, і Герард хапає його за плечі, підтримує, Герард добре знає, як треба поводитися з п'яними, і це не те знання, яке йому дійсно потрібне.
І саме з цього доленосного моменту почалося щось.
Дружба? Особисті стосунки? Як не скажи - все не те, слова відлітають від того, що є між ними.
Це наше "щось", думає Герард, воно одночасно таке крихке, і міцне теж, напевно, для людей сторонніх це виглядає дико.
Не мороч собі голову, раптом каже Естебан, дивиться абсолютно тверезо, ніби й не пив зовсім.
Дивиться своїми зеленими очиськами, це не зелень трави, не зелень весняного листя, це зелень скалків розбитої пляшки, зелень, яка ріже до крові, зелень, в якій стільки злості...
І раптом - десь у зеленій глибині зблиснуло щось тепле, ніхто не побачить, а Герард побачить, бо це тепло - для нього.
Тільки для нього.
Серце стукає гучно, і дихання перехоплює, а Естебан сміється, куйовдить волосся Герарда, і раптом притискається лобом до лоба друга.
І світ несподівано звужується тільки до цієї хвилини, тільки до цього моменту, і це єдине, що дійсно зараз важливе.