Chapter Text
Кожному кардасіанцю відомі два слова розлуки.
Перше вчать з раннього дитинства — це прощання, яким вони з Елімом обміняються цього вечора. Вип’ють келишок, Елім складе речі, а потім, сплітаючись пальцями, він нахилиться ближче, ніжно притулиться щокою до щоки і скаже: «thIjek, Келасе». Так само вони розлучаються кожного ранку, поспіхом, крокуючи до дверей. Або наприкінці комм-зв’язку, крізь усмішку. Це прощання насправді означає: побачимося незабаром.
Але кожного разу, коли проводиться цей ритуал — кожного разу, коли Елім вирушає кудись з планети вести політику — з’являється інше прощання, важкий якір, прикований до хисткої, непевної легкості «thIjek». Келас промовляє його сам для себе, мовчки, але з почуттями. «Vridan, Еліме».
Саме це слово прошепотів йому батько, відпускаючи на війну. Після Обстрілів воно стало єдиним прощальним словом для кожного. Слідчий розповів якось Келасу, що спочатку цей вислів використовувався у епіці, у стилізованих сценах розлуки, але, як і для усього величного та сакрального, кардасіанці знайшли для нього більш практичне застосування.
Vridan — це коли насправді ти кажеш: «Прощавай назавжди». Коли осягнення приходить крізь втрати.
І хоча за тринадцять років після Обстрілів нескінченний білий шум втрат трохи примовк, в цих розставаннях Келасу вчувався його відгомін. Не враховуючи інших непринадних аспектів, політика водночас небезпечна і непевна, особливо зараз, коли розпочалося слухання справ щодо воєнних злочинів на Баджорі. У людях з обох сторін збурилися найгірші почуття — неначе діти, що штрикають паличками гніздо синьоспинних шершнів. Одні засуджували жахи минулого та тих, хто їх чинив. Інші захищали синів і батьків, дочок і матерів, що лише виконували накази, що служили Кардасії як вміли і як їм було сказано.
І для обох таборів його любий каштелян ставав ідеальною мішенню.
Келас кинув оком на Еліма, який зважував книгу в руці: без сумніву, намагався вирішити, чи варто обтяжувати цим вантажем сумку. Якщо він і відчував якесь занепокоєння, зовні воно не проявлялось.
— Це що, свіжий Мар? Я чув, що він таки нудний.
— Я чув те саме, — зітхнув Елім та відклав книгу. — До того ж, певен: на саміті з гірничодобувних питань нудного і так не бракуватиме. — Він звів долоню, наче попереджаючи заперечення. — Знаю, знаю… наша інтеграція у розвиток політики квадранту ще у зародку, і потрібно продемонструвати серйозність намірів… Тімел вже дав мені доповідь.
— Добре. Хтось повинен тобі нагадувати, що бути каштеляном — щось більше, ніж ошатний вигляд та палкі промови для новинарень.
Слабка посмішка.
— Якби ж хтось мене попередив.
Ця слабка посмішка все ще мала над ним владу. Знаходила шлях до серця і торкалася теплоти, яка під плином часу втратила гострі кути, але не зменшилася.
— Я й не збирався читати тобі лекції, ні в якому разі. Збирався порадити ту поетесу, яку я купував тобі минулого циклу — Принат Кіжал. Вона тобі сподобається. Наче ранній Лен, але без тужливих гімнів державі.
— Але без цих гімнів Лен не мав би жодної цінності.
— Що ж, давай трохи розширимо твої горизонти. — Келас простягнув руку до столика поряд, і, перебравши пару томів, знайшов потрібний, все ще незайманий, жодної складки на корінці. — Буде добре ознайомитися з нею. Кіжал досить популярна серед Обстріляного покоління.
Це привернуло його увагу.
— Келасе Пармак… ти що, даєш мені поради щодо публічного іміджу? Може, варто надати тобі посаду у команді? Тільки скажи, мій любий.
Роздратований, Келас кинув книгу через ліжко.
— У мене нема терпіння тих святих, з якими ти працюєш. Ти мене виженеш за октал.
Їхні погляди зустрілися, і, поки Елім посміхався, поза усмішкою ховалося щось невимовлене. Думка, яку Елім намагався перекласти у ідеальні слова…
Келас дав їй час і місце, щоб сформуватися — поки його друг піднімав книгу і ховав у сумці, йшов через кімнату наповнити келихи.
Знадвору через відчинене вікно долинав пронизливий заклик нічних цвіркунів. За останні роки їхня пісня потроху, невпевнено почала повертатись після майже повного вимирання. Перед Обстрілами цвіркуни були шкідниками — через нескінченний шум уночі, і чинуші з Корануму платили грубі гроші за те, щоб тих позганяли з навколишніх дерев. Школярі чавили цвіркунів підборами заради розваги, хоча сам Келас цього і не любив.
Тепер ніхто не зважувався вбити цвіркуна. Кожному хотілося знову почути їхній спів.
— Келасе, я… хотів би попросити про послугу.
Ліжко колихнулося, коли Елім сів, дивлячись убік.
«Не хоче дивитися на мене, просячи». Келас зібрався з силами.
— Мене не буде весь октал.
Вагання. Так несхоже на Еліма. Обійти словами щось незручне він умів більш ніж вправно, врешті-решт, він був політиком.
— Так, я бачив розклад.
— Я б мав набагато більше душевного спокою, якби знав, що хтось наглядає за…
Ім’я залишилось невимовленим. Окресленим ніжними звуками цвіркунів, наповненим нічним повітрям.
«Баширом».
Келас відчув, як повернувся до нього Елім, як очі шукають його погляд.
Але зараз він був не готовий.
— Може, попросиш Ларрію побути кілька зайвих годин? Або когось з твоєї команди?..
— Мені не потрібно, щоб йому міряли тиск чи прали ковдри, Келасе.
Він, звичайно, це знав. І Елім знав, що він знає.
— Хочеш, щоб я йому почитав?
— Почитав. Поговорив. Або… як ти відчуватимеш за краще.
«Як я відчуватиму». Що відчував Келас, принаймні спочатку, було чимось вкрай невідповідним; добре, що Елім не бачить його обличчя.
Бувало, що вони з Елімом не бачились цілими ночами. Вони прагнули грати в котру, пити канар, але реалії каштелянства і непевний графік Келаса ускладнювали це.
Проте за останні чотири цикли Елім без жодного промаху виділяв блок часу. Кожен стажер у команді знав. Келас знав. Одна година щовечора, постійно, без можливості вставити щось у розклад. Якщо каштелян був у системі, то проводив цю годину з людиною.
Келас дав ревнощам піднятись до горла разом з диханням і знову впасти, яскраво спалахнути і миттєво згаснути — як завжди.
Звичайно, саме він заохотив Еліма до цього, і глибша, стабільніша частка його свідомості розуміла: так буде на краще. Краще для Еліма, і, ймовірно, для Башира теж.
«Людина загубилася у темряві, я не відмовлю їй у ліхтарі». Егоїзм, не вартий ані самого Келаса, ані Еліма, ані усього, ними збудованого. Вони давно навчилися кохати бруднувату правду один про одного, і з минулого, і з усього. А ця людина була частиною Еліма, його минулого і сьогодення.
Таким чином, вона була їхньою спільною частиною.
Нагадавши собі про це кілька разів, Келас нарешті повернувся і зустрів поглядом блакитні очі, які терпляче його чекали.
— Так, звичайно, Елім. — Вираз обличчя його друга, ніжний і вдячний, притишив залишки болю. — Обіцяю, про нього добре піклуватимуться.
Долоня знайшла долоню.
Знадвору долинув спів цвіркунів. Солодко, наче смичком по струнах, вони кликали один одного і нарешті отримали відповідь.