Work Text:
[ То має бути допрацьований сон, що випадково колись мені явився серед марафону кошмарів, про який я нікому не говорив ]
***
Я вже машинально йшов тою самою дорогою. Так-то мав повертатися з роботи, але я не згадаю, що робив в той день і що мав робити. Маленькими осяяннями я згадував міст, що
не був як раніше.
Блакитно-жовта фарба злізла, корячись часу і іржі. Також, дні не пошкодували залізних сходів, замість яких тепер були стежка і земельний насип, що поріс травою. Міцні дуби і клени порушили собою колію і вокзал поряд, підпираючи міст своїм гіллям замість його стандартних опор. Напевне, ті структури злились разом з деревиною, роблячи її в моїй пам‘яті такою загадково-сірою. Борячись з власним неповноцінним забарвленням вони меншими гілячками і кронами тягнулись до мене (хоча, щось в мені підозрює, що вони це робили і до інших прохожих, якщо там хоч хтось колись з‘являвся), поглинути мої барви. Ними ж вони проникли в постраждалий асфальт, нищачи його власними природними силами.
Дорога до зупинки змінилася не сильно.
Правда, можна було не спішити, адже жовтавим старим автобусам потрібен був додатковий час, щоб поперестрибувати і оминути всі випини та ями.
Торгового центру, що був поряд колись, не стало. Життя покрило собою мертвий бетон, утворивши неймовірної краси багатоповерховий парк. Рослини і живність тяглися з підвалу-парковки, через раніше рівні дороги до найвищих поверхів будівель.
Дивовижним чином, крихітна зупинка з магазинчиком вистояла рослинне самоврядування. Через скло було видно купу заточених в ній квітів, які там колись продавалися.
Я пам‘ятаю це місце досить людним. Багато машин, жінок з торбами, дітей. Але сьогодні я стояв самотній. Ні душі, тільки лоза орхідеї з даху намагалася попестити мене корінцем по голові. Чекати довелося досить довго. Настільки, що я вмостився на бордюр, колупаючи носаком черевика зграйку кульбаб, що пробилася на дорозі крізь землю.
Автобусу я так-то дочекався. Часу не рахував, але це точно було відносно довго. Понівочена машина з характерним звуком зупинилася біля мене. Я підійнявся, дивлячись на номер. Тільки його вирішили повідомити активно експлуатуючому громадський транспорт люду.
37.
Ще один «богдан» мені чекати не хотілося, тому я скочив в пустий салон, надіючись розібратися на місці. Навіть не дочекавшись мого питання про маршрут, водій зачинив двера та вдавив педаль газу в підлогу, примушуючи бідолашну машину невдоволено гудіти і мчати по рівнішій дорозі. Ніякої реклами на сидіннях, папірців з вказівками. Пусто й прохолодно, що нехарактерно для маршруток літом.
Тільки вже потім я прокашлявся, голосно випаливши:
– А скіко проїзд?
Я побачив зі спини, що водій характерно пожав плечами, без долі іронії, а-ля «поняття не маю», та жестом руки запросив мене на місце поряд.
В мене не виникло жодних питань і я гордо прийняв запрошення, мостячи зад де сказано. Зручне місце, гарно все видно.
Побачив я і «крутячого баранку». Це був худорлявий пан середнього віку. Блідий як смерть, без зіниць. Буквально очний білок без жодної крапочки, що могла вказувати на те, на що він дивить. На лобі великими чорними літерами був викарбуваний напис.
Memento mori.
Я аж трохи відсахнувся, чому гріха таїти? Щось в ньому було одночасно як від простого трупа, так і від живої людини.
Він «відчув» мою реакцію і всміхнувся. Раптом пролунав його голос, басистий, хриплий і доволі приємний.
– Вам точно не на кінцеву.
Ось і вдалий момент для питання:
– А яка тут кінцева?
Посмішка розтягнулася ще сильніше, він нахилив голову, перемикаючи передачу:
– Не пам‘ятаю, як вона називається.
Водій року, мене аж тіпає.
Характерна мелодія сповістила про зупинку. Я розраховував на противний жіночий голос, що підкаже мені де я, але марно.
Ми спинилися біля храму. Про те, що тут зупиняється громадський транспорт, сповіщав ледве видимий серед кущових хащів синенький знак. Ось і ще один пасажир.
Краєчком ока я побачив дідуся з паличкою, але коли повернув голову, то знову по мені пройшлися страхітливі мурашки.
Може, половина тієї істоти була таким, побачившим життя дідком, а от інша… Наче молодий дебелий чоловік в якомусь лахмітті, фуражці і повністю в крові, хоч на тілі немає жодного порізу. Голос зсередини шепотів, що кров йому не належала. Вона стікала на підлогу, але не лишала слідів, не тхнула. Повільно йдучи на дальні місця воно тихо прокрегтіло:
– Нарешті це закінчилося. Нині треба так довго чекати.
Якби я тільки розумів, що тут коїться.
Двері зачинилися, обдавши мені спину літньою прохолодою. Далі водій довго їхав прямо. Наче крізь ліс, якому не вдалося поглинути абсолютно всі кам‘яні джунглі, що випинали свої сталеві руки догори, тягнучись до сонячного проміння. Так як їхали ми досить швидко і по рівній землі, то оперативно дісталися до кільця-розвилки.
Заростей наче поменшало. Крізь них проглядалися торгівельні ряди. З іншої сторони до автобусу мчала панянка, яку здалека я розглянути не зміг.
Спіткнувшись на сходинках в салон, вона прослизнула в автобус, падаючи зразу на два місця. Довго і нудно шепотіла. Шепіт проникав через мене, окутуючи. Єдине, що я міг чути і відчувати - біль.
– Боляче. Боляче. Боляче. Боляче. Боляче. Темно. Темно. Темно. Темно. Темно.
Оговтавшись, я знову вгледів кошмарну картину. Юна циганочка, своїми неприродньо довгими руками, розчісувала рани на шкірі, що перетворювалися в пташині очі. Шепіт різко припинився, коли і її рот перетворився на величезне око.
Мене почало нудити. Я відвернувся, стримуючи сльози і закривши рот руками. Пан водій розуміюче кивнув:
– Я бачив і гірше. Хоча, з часом звикаєш.
Нехтуючи правилами дорожнього руху ми поїхали далі, звернувши через базар наліво.
Рослин меншало і меншало.
Цього разу зупинилися ми швидко, біля ще одної зупинки-магазинчика. Старенької,, з лавочками і біло-синіх кольорів. Збереглася вона приблизно так само, як і та, біля якої був я.
Зайшло дві школярки. Одна з зашитим ротом, вухами і очима, навпомацки рухалася за своєю подругою. Я так думаю, що вони, як мінімум, знайомі.
Її ж товаришка чимось була схожа на краль, що користуються в шкільних спільнотах популярністю. Тільки образ псував величезний язик, що був обмотаний навколо шиї, рук і ніг. Частина його навіть тяглася за нею.
– Пофілити не мосу со фсе так сакінчилося. Якфи ти тільки мені скасала, мосе такого і не тлапилося…
Інша школярка спробувала щось промекати. І явно не в тему бесіди. Я не зміг розчути, про що говорити далі, адже вони попленталися в самий кінець, лишаючи мене наодинці з таємницями.
Мені стало так печально. Я обхопив голову руками, намагаючись витрусити хоч щось зі своєї пам‘яті. Що трапилося? Чому я тут? Що це за місце?
Мою паніку перервав пан водій, що став мені як рідний:
– Вам скоро виходити. На ваші питання я відповісти не можу, але будьте впевнені, що ще побачите це місце. Можливо, навіть і мене.
Я буду за вами сумувати, бо люблю пасажирів, що мовчать.
На горизонті замаячило місто. Я побачив пошту, будинки, хоч і пусті. Супермаркети, переходи, світлофори, ліхтарі. Описати неможливо, як сильно мене відволікла від питань та паніки радість.
Я тут був. Я знаю це місце. Ми рухалися до ще одного кільця. На дорозі з‘явилися білі помітки, а поряд - знаки.
Тепер, не нехтуючи дорожніми правилами, ми повернули до звичайнісінької зупинки. Біля неї тулилися на парковці машини, ближчали на сонці вивіски продуктового та бару. Я підійнявся, підходячи до дверей.
Перед тим як відчинити двері, наче жива людина і близький друг, водій подивився на мене:
– Пам‘ятай про смерть.
Я вийшов. Пройшов пару кроків. Повернувся, проводячи автобус поглядом, поки він їхав до ще одного мосту.
Слабкість. Я впав на теплу бруківку. Я на момент прикрив очі, а як тільки відкрив знову, то бачив вже не стандартний краєвид, а яскраве біле болюче світло.