Work Text:
— Привіт, — Чанбін здригається від бадьорого голосу біля нього та підіймає очі на його власника, — тебе ж звати Чанбін?
Хлопчик дивиться на нього дещо скептично, вдивляючись у занадто широку та доброзичливу усмішку. Такий вираз обличчя завжди приховує щось ще, він не може бути щирим та правдивим. У цьому невеличкому містечку Чанбін потрібен лише дідусю і то не від великої любові. У книжках це називали "обов'язок", тож він просто обов'язок, який старий повинен виконати.
— Чого тобі треба? — це прозвучало грубіше, ніж хотілось би.
На диво, хлопець з каштановими кучерями, продовжує усміхатись, але тепер більш сором'язливо. Йому ніяково, однак замість того, щоб піти геть — продовжує стояти тут, тримаючи праву руку за спиною. Чанбіну не хочеться думати, що саме він ховає.
— Я просто, ну... — хлопчик мнеться на місці, а його вуха стають яскраво-червоними за мізерний відрізок часу, — у тебе дуже гарні очі.
— Що? — ще трохи і щелепа Чанбіна вдариться об землю. — Це новий вид знущань?
Він знає, що його блакитні очі занадто виділяються серед містян, але нічого не може зробити з цим. Йому пощастило народитись під чарівною зіркою, тож тепер, як нащадок своєї матері, несе її дар. Точніше прокляття. Або все ж перше?
Чанбін не знає чим вважати силу, що тече жилами і була передана від матері, якої давно немає на цьому світі. Принаймні у цій країні, цьому містечку — це прокляття. Астароф — держава, де поряд з королем стоїть церква, аж ніяк не чарівники. Тут, таких, як він, зневажають і тихо, або ж не зовсім так, ненавидять. Чанбін дізнався, що таке огида та неприязнь швидше, ніж дізнався про існування слова "молодець".
Містяни дивляться на нього, як на привида, іноді чудовиська. Він "не чистий", на їхнє переконання магічна кров брудна, ледь не диявольська. Хоча останнє почали говорити зовсім нещодавно, напевно політика щодо магів стає жорсткіше. Цікаво, яку нову образу вони придумають?
— Я не жартую, — вираз хлопчика абсолютно серйозний. — Вони справді дуже гарні .
Його очі так щиро блищать на сонці, що Чанбін може повірити будь-чому, якщо це скаже він.
— Дякую... — рум'янець раптово вкриває щоки, що зовсім не характерно для нього.
— Тож, — кутики рота знову підіймаються догори, а потім він дістає руку із-за спини і Чанбін рефлекторно хоче відскочити, — ось.
Перед ним невеличкий букет волошок, перев'язаний білою стрічкою з неакуратним бантиком. Обличчя хлопчика повністю червоне, коли він стоїть з простягнутою рукою, напевно чекаючи, коли Чанбін забере квіти. Однак той застиг на місці і може лише відкривати та закривати рота, як золота рибка діда.
— Ну, просто, — хлопчик запинається, погляд бігає від блакитних очей до букету, — вони схожі на твої очі. Кожного разу, коли я їх бачив, то згадував тебе, тому вирішив, що треба подарувати їх. Чи ти не любиш квіти?
Чанбін відчуває, як на обличчі з'являється дурна та широка усмішка, тому він видирає букет з рук. Одразу ховає обличчя в ньому, щоб хлопець не помітив, як горять щоки. Однак, той ніби вміє читати думки та каже:
— Ти такий гарний, — він все ще червоний, але звучить набагато впевненіше.
Тепер настала черга вух Чанбіна червоніти, бо йому ніколи не казали таких слів. Серце звучить занадто голосно, бажання звестися на ноги і бігти подалі зростає щосекунди. Проте він не може зрушити з місця, натомість вдивляється у блискучі очі, очікує, коли хлопець скаже, що це жарт. Розіграш. Хтось просто підкупив його. Може інші хлопці зі школи? Вони напевно могли б це зробити. Точно.
— Ти... Ти б хотів бути моїм другом? — Чанбін дивиться на нього широко розплющеними очима. — Ой, вибач, я не хотів тебе налякати. Тобто, ну, я знаю, що деякі дурні глузували з тебе. І напевно те, що отак підійшов... Вибач.
Хлопець опускає голову, очі дивляться у землю, ніби він вчинив найжахливіший злочин. Його кучері танцюють на вітру, а Чанбін ловить себе на думці, що хоче торкнутись їх. Цей хлопець виглядає та звучить так мило. Він незвичний, трохи дивакуватий і викликає занадто багато довіри. Чанбін боїться його.
— Тобі не потрібно вибачатись, ти не зробив нічого поганого. Тим паче, це дуже мило... Я люблю волошки, — сором'язливо заявляє він.
Хлопець підіймає очі та сяє своєю широкою усмішкою. Він ще не втомився це робити?
— Вони справді підходять тобі.
— Дякую, це приємно чути, — Чанбін знову відчуває, як розжарюються щоки і збентеження накриває з головою.
— Тоді, що ти думаєш щодо моєї пропозиції?
— Я не розумію нащо тобі це, — бурчить він у відповідь.
— Бо ти гарний і милий, — впевненість хлопця кудись зникає, — а ще я бачив, які серйозні книжки ти читаєш. Ти дуже розумний, а ще годуєш котиків біля бібліотеки. Ти чудовий.
Чанбін міг би засоромитись ще більше, якби не усвідомлення того, звідки хлопець знає це. Він не ходить до школи, бо директор сказав, що не прийме нащадка чарівниці до школи. Це порушення закону, як після дізнається Чанбін, але це мало кого хвилювало. Тому його навчають дідусь та книжки, які він таскає з міської бібліотеки. На диво, молодий бібліотекар тільки радий допомогти йому.
— Ти що слідкуєш за мною?
— Що? Ні! — хлопець активно махає головою на знак незгоди. — Я просто часто зустрічав тебе в місті, а ще я теж люблю ходити до бібліотеки та іноді приношу щось поїсти кішечкам. Але я не слідкував за тобою, клянусь. Я не брешу.
Чанбін сканує його поглядом , зважує усі за та проти. Адже з одного боку, хлопець здається щирим та дружелюбним. У них є спільні інтереси, а ще він любить тварин. Однак, що як Чанбін помиляється? Можливо це лише добре продуманий розіграш?
— Ми можемо спробувати… бути друзями. Але я не дуже знаю, як бути гарним другом, тому не знаю нащо тобі це.
Хлопець радісно підстрибує на місці, а потім приземляється навпроти Чанбіна.
— Чудово. Тепер нам треба познайомитись. Я Чан, мені десять років, я люблю історію і хочу стати великим лицарем, коли виросту.
Чан схожий на велике цуценя, коли дивиться на нього, нахиливши голову на бік, із очікуванням. Тінь усмішки грає на губах Чанбіна, бо хлопець схожий на розгорнуту книгу, яку може прочитати кожен, навіть якщо не вміє читати.
— Я Чанбін, мені теж десять, я теж люблю історію, але не знаю ким хочу бути у майбутньому. Проте, я б хотів допомагати людям, можливо, як дідусь.
— Твій дідусь лікар, то ти хочеш бути лікарем?
— Я не впевнений, але медицина така ж цікава, як і історія. Це складний вибір, — знизує плечима Чанбін.
— Тоді вважай, що я твій перший пацієнт, — хіхікає Чан, і кучері біля обличчя кумедно відстрибують у бік. — У мене щось на обличчі?
Чанбін розуміє, що його спіймали на гарячому, але брехати не хочеться.
— Ні-ні, просто у тебе гарне волосся. Воно виглядає справді м'яким, — йому справді соромно казати це.
— О, справді? Якщо хочеш, то ти можеш погладити, мені подобається, коли хтось гладить мене по голові, — ці слова злітають з губ Чана так легко, ніби це немає ніякого значення
— Я-я справді можу?
— Звісно! Мені подобається, коли торкаються мого волосся, тому не переживай.
Чанбін ковтає нервовий ком, а потім боязко тягнеться до каштанових кучерів. Спочатку обережно торкається кручених локонів, все ще дивлячись у довірливі очі Чана. Однак згодом він стає впевненішим та заривається глибше у кучері, які справді були надзвичайно м'яким. Чанбін торкається волосся з ніжністю, з острахом переміщає руку, щоб не зробити боляче хлопцю. Однак Чан лише задоволено заплющує очі та нахиляється до дотику Чанбіна.
Він ніколи не забуде цю зустріч. Не забуде скільки разів сміявся разом з Чаном, іноді плакав та злився. Вони гралися у лісі цілими днями, так наче у світі немає нічого цікавіше, ніж шукати рослини зі старого підручника. Розмовляли ночами про зірки та місяць, поки за вікном грізно кричала сова. Чанбін швидко полюбив відчуття теплої руки у своїй, те як міцно вона тримала його і не давала сумніватися у Чані ні на секунду.
Дні змінювались один за одним так швидко, що Чанбін не встиг зрозуміти, що йому вже вісімнадцять. Час проведений з Чаном йшов миттєво, це схоже на біг по галявині польових квітів. Ти жадібно вдихаєш повітря, коли пролітаєш крізь поле рослин. Не помічаєш, як кожна з них виблискує на сонці, натомість насолоджуєшся кількістю барв навколо. А після втомлено падаєш на землю, груди підімаються та опускаються, а ноги гудуть від приємної втоми.
Чанбін мимоволі усміхається, коли розливає по баночках настоянку від застуди. Очі бігають між столом та годинником, бо скоро повинен прийти Чан після тренування. Йому таки вдалось здійснити мрію дитинства і отримати лицарське знання. Робота у міській охороні не дуже престижна, але Чан не вважає це чимось поганим. Йому завжди подобалось допомагати людям, тому ловити злодюжок та допомагати бабусям донести води додому сприймає скоріше як благословіння. Напевно місцеві теж так думають, адже останнім часом і поза службою мешканці дружелюбно вітаються.
Чанбін чув плітки у пекарні, що Чан напрочуд популярний серед молоді, та і старші теж поважають його. Такі новини аж ніяк не дивують, все ж він знає наскільки добре серце у хлопця. Тим паче той давно не хлопчисько, а чоловік з гарним тілом та усмішкою, хоча кучері продовжують витись, як і в дитинстві. З усвідомленням цього, голова Чанбіна почала наповнюватися тривожними думками. Можливо, він більше не потрібен? Напевно вони не зможуть проводити багато часу разом, а друзів стане ще більше. То чи буде час на нього?
Місцеві швачки лише підливають масло у вогонь, коли говорять, що дівчата підозріло часто проходять біля будівлі варти. Не складно зрозуміти чому, але Чанбін відчуває себе так, ніби з'їв цілий лимон. Він намагався не думати що робити, коли Чан таки знайде собі дівчину. Як йому варто поводитись? Чи витримає взагалі бачити когось іншого поряд з хлопцем?
Чанбіна нудить від цих думок, нервовий ком стоїть у горлі, коли партія настоянок упакована у чергову корзину. Він ставить її поряд з іншими ліками, які розфасовані по дерев'яних ящиках та підносах. Гірке відчуття осідає у шлунку, поки хлопець болісно закушує губу. Йому потрібно заспокоїтись, інакше Чан буде багато хвилюватись і задавати стільки ж запитань.
Чого він не очікує, так глухого стукіту у двері та тихого:
— Чанбіні, я прийшов, можна зайти?
Хлопець збентежено дивиться на двері, всередині усе перевертається через хвилювання. Чан звучить так лише у декількох випадках. Він дьоргає дверну ручку занадто різко, ризикує її відірвати, але тоді це здається не важливим. Погляд оглядає хлопця з ніг до голови, попри його наляканий вигляд. Чанбін помічає сховані за спиною руки та одразу зустрічається з очима навпроти.
— Що сталось?
Чан відводить погляд, хоче збрехати.
— Та нічого не сталось, просто...
— Чанні! — з натиском промовляє він. — Покажи мені руки.
Хлопець мнеться на місці — звичка, яка напевно ніколи не зміниться. Чанбін дивиться на нього рішуче, терпляче очікує, коли Чан не зможе опиратись. Цього разу це вимагало більше часу, ніж зазвичай, але хлопець точно не очікував побачити поранені руки. Кісточки пальців безжально збиті, а з маленьких ранок тече кров. Долоні у порізах, які не менше кровоточать.
— Боже, що це, — на одному диханні промовляє Чанбін.
— Мені потрібно було заступитися за молодших... — винувато відповідає Чан, його очі звично опущені, хоча тут немає чого соромитися.
— Заходь та сідай на стілець, — похапцем каже Чанбін перед тим, як побігти на кухню за водою.
Повернувшись до кімнати-майстерні з мискою води, він щільно зачиняє двері та тягне фіранки до середини вікна. Минулий Чанбін напевно сказав би, що це дурість, але йому давно не десять. Давно не дитина, яка не може дати відсіч. Однак лише нещодавно дізнався про існування справжньої та щирої довіри.
— Що ти збираєшся робити? — Чан зацікавлено спостерігав за ним.
— Зараз сам побачиш.
Він дістає шило з ящика стола та проколює шкіру пальців, на фоні чутно зойк, коли перші краплі крові падають у воду. Вони розчиняються у рідині, яка починає ставати каламутною.
— Я не розумію що відбувається, нащо ти робиш собі боляче? — у голосі Чана легко розчути паніку, але Чанбін продовжує тримати серйозним вираз обличчя.
— Це не так боляче, і я просто намагаюсь тобі допомогти. Однак... Пообіцяй, що нікому не розкажеш про це, гаразд?
Чан махає головою, ніби болванчик, і хлопець не може стриматись від усмішки. Проте бере себе у руки, заплющує очі та робить глибокий вдих та видих. Він відчуває, як тепло розливається усім тілом, маленькі струмочки, сповнені енергії, течуть по ногах та руках. Чанбін розплющує очі, які мерехтять, аж ніяк не через світло. Волосся поступово фарбується у колір волошок, що ростуть біля вікна. Чан дивиться на нього з відкритим ротом, втративши будь-які сили говорити. Голова відчувається абсолютно пустою, коли Чанбін просить опустити руки у миску. На диво, вода тепла і приємно огортає шкіру.
— Продовжуй тримати їх так, поки я не закінчу. Гаразд? — Чан киває та з очікуванням спостерігає за наступними кроками хлопця.
Чанбін натомість починає говорити потрібне заклинання, яке звучить для іншого хлопця, як незрозумілий набір звуків. Можливо, колись він навчить Чана давній мові його предків, але зараз слід зосередитись на іншому. Вода починає мерехтіти тисячею зірок, поки хлопець відчуває, як біль у руках поступово стихає, а через декілька хвилин остаточно зникає. Чан підіймає очі на Чанбіна і завмирає на місці.
Блакитна райдужка переливається сріблом, а синє волосся обрамляє обличчя. Воно спадає на обличчя, бо хлопець продовжує бурмотіти заклинання, але Чан давно забув про поранення. Чанбін виглядав казково, неймовірно, так, що дихання хлопця ризикувало перерватись назавжди.
— Чанні, ти можеш діставати руки, тепер усе, — йому було ніяково від пильного погляду.
Чан кліпає декілька разів, щоб повернутись до реальності і виконати команду Чанбіна. Яке було його здивування, коли замість суцільних ран, він дивився на ідеально чисту шкіру без жодної мозолі. Очі одразу розширились від здивування, і Чан схвильовано запитав:
— Це магія?
Чанбін ніяково кивнув, ніби остерігаючись реакції хлопця.
— Це неймовірно, Чанбіні! Ти просто диво! — захоплено викрикнув він. — Я... Я навіть не знаю, як описати це, але, боже, це так неймовірно.
Очі Чана блищали, як ніколи раніше, і Чанбін поспішив закрити червоні вуха волоссям. Однак хлопець помітив це, тому вирішив притягнути до себе ближче. Він падає на нього, утикаючись у місце між шиєю та плечем, поки теплі руки огортають тіло. Серце звучить набатом у вухах, коли до нього доходить у якому положенні опинився. Чанбін сидить на стегнах Чана, поки його руки стикають талію, та гладить спину. Чому він не може померти прямо тут?
— Уже не болить? — вичавлює з себе хлопець.
— Абсолютно нічого не болить, завдяки твоїм силам, — Чан мимоволі стискає його сильніше.
— Я радий...
Настає ніяково тиша, і Чанбін стискається ще більше у чужих руках, ніби йому було мало сховати обличчя у плечі. Чан натомість обережно торкається синього волосся, яке крутиться трохи гірше, ніж його. Шкіра вкривається сиротами щоразу, коли гаряче диханні торкається шиї. Він відчуває непереборне бажання вкрити приховане обличчя поцілунками, міцно обійняти хлопця і насолоджуватись тим, як їхні щоки вкриваються рум'янцем.
— Чому ти не дивишся на мене? — шепоче Чан на вухо, ледве стримуючись, щоб не торкнутись його губами.
Чанбін не знає, як відповісти на це запитання. Йому не те щоб соромно перед хлопцем, він знає, що точно не зустріне осуду, адже Чан був у захваті. Однак тривога усередині ніяк не хоче зникати, вона шепоче, що це остання їхня зустріч. Йому не потрібен друг чаклун, який ще відчуває далеко не платонічні почуття.
— Не ховайся від мене, будь ласка, — серце Чанбіна не витримає, якщо хлопець продовжить шепотіти так близько. — Я хочу побачити тебе, хочу побачити тебе справжнього. Ти можеш мені це показати?
— Мені страшно, — тихо відповів хлопець.
— Чому?
— Бо я не такий, як ти думав насправді.
— Я не думаю, що це погано, — Чан проводить рукою по синім пасмах. — Думаю це навіть краще, бо якби я побачив тебе раніше, то помер би від краси. Моє дитяче серце просто би не витримало б цього...
Чанбін не сильно б'є його у груди, щоб той не встиг закінчити говорити. Однак натомість хлопець заливисто сміється, провокуючи роздратування. Він таки відлипає від плеча, попри своє почервоніле обличчя. Налаштований сміливо та рішуче.
— Перестань це говорити, — Чанбін намагається шипіти, але під ніжним поглядом очей навпроти, йому не вдається тримати потрібний вираз обличчя.
— Але це правда, чому я не можу говорити про це? — на обличчі Чана сяє грайлива посмішка, яка робить ситуацію лише гірше.
— Бо це занадто голосні слова для друга, — випалює Чанбін.
Він звик до того, що хлопець тактильний, навіть образливий щодо дотиків. Однак слова, що злітають з цього рота, часто змушують Чанбіна сподіватись на більше, ніж дружбу. Йому не подобається, як легко Чан може перервати дихання та змусити серце калатати. Він звик контролювати емоції, почуття, жести, вираз обличчя. Усе. Однак варто з'явитись хлопцю поряд, як система руйнується, ніби картковий будинок.
Чан деякий час вивчає його, напевно обудумує, що відповісти. Однак Чанбін не знає чи зможе почути відповідь, бо здається від хвилювання у нього заклали вуха. Це не його стиль випалювати щось таке несподіване, зазвичай він обдумує сім раз, а лише потім відріже. Проте сьогодні усе пішло не так, як слід, і Чанбін не знає, як зупинити це.
— Тоді може нам перестати бути друзями? — усе всередині хлопця стискається, коли Чан тягне руку до обличчя. — Ми можемо спробувати бути хлопцями? Коханими, можеш називати це так, як тобі подобається.
— Щ-що, — Чанбін втратив голос і може лише відкривати та закривати рота. Великий палець пестить щоку, поки його власник терпляче чекає відповіді.
— Ти справді не розумієш? — Чан усміхається, ховаючи сум у голосі. — Я зрозумів ще 8 років тому, що більше ніколи не зможу забути ці очі. Я не можу уявити життя, де тебе немає поруч, де я не відчуваю твій запах, не чую твій сміх. Ні, навіть не так, я не хочу уявляти своє життя без тебе. І мені все одно чаклун ти чи ні, або ж хтось інший. Ти — Чанбін, і цього достатньо для того, щоб я не міг заснути, бо думаю про тебе.
Чанбін не помічає, як очі стають мокрими від сліз. Вони котяться тонкими струмками по щоках, поки кохані руки стирають їх. Він усе ще не вірить почутому, почуття дежавю враз накриває з головою, але тепер настали інші часи. Чанбін не дозволить сумнівам зіпсувати цей момент, що снився йому не раз у найкращих снах.
— Я теж кохаю тебе, Чанні, — він радісно усміхається, попри почервонілі очі, і Чан відповідає йому тим самим.
— Я можу поцілувати тебе?
Чанбін миттєво киває, що веселить хлопця. Проте їхній перший поцілунок ніжний та повільний, їм не треба поспішати, у них достатньо часу, щоб поглибити його пізніше. Губи Чана осипають поцілунками обличчя, повільно переміщуються до щелепи, щоб у кінцевому результаті опинитися на шиї. Чанбін тане від кожного дотику, тихо скиглить хлопцю на вухо, той зачеплює чуттєве місце.
— Я так давно мріяв це зробити, — говорить між поцілунками Чан. — Такий милий, — він притягує його ще до одного поцілунку, — не можна бути таким чарівним.
— Чані, перестань, — скиглить Чанбін, у спробах сховатись від спритного язика хлопця.
— Тобі не подобається? — він цілує його у ніс.
— Це все одно соромно, — бурчить Чанбін.
— Цікаво, якщо ми зробимо щось інше, то у тебе піде пара з вух? — хіхікає Чан, перед тим, як поцілувати гарячу щоку.
— Чані!
Він сміється ще голосніше, попри надуте обличчя Чанбіна, та тягне в обійми. Хлопець поступово розслабляється у теплих руках, поки голова лежить на міцних грудях.
— Залишишся сьогодні на вечерю?
— Можу не лише на вечерю, — підморгує Чан.
— Якщо ти так продовжиш, то скоріше підеш додому, ніж будеш спати тут, — бурчить у відповідь Чанбін.
— Я так не думаю, — самовдоволено усміхається хлопець.
— Ти занадто добре мене знаєш, — зітхає Чанбін, а після тягнеться за ще одним поцілунком.