Chapter Text
Свіжий весняний ранок. Сонце випромінювало ніжне тепло, яке м’яко окутало дівчинку, що сиділа на траві, та її матір. Навколо відкривався чудовий пейзаж: то тут, то там стояли міцні дуби, світло падало на зелену траву лугів, а блакитне, чисте небо дозволяло споглядати за перельотом птахів. І останнім штрихом пензля була груда каміння, що звалася “стіною”. Яка дивна річ, чи не так? Тільки п'ятдесяти метрова стіна не пасувала до цієї літньої ідилії.
Дівчинка років семи сиділа, спостерігаючи за природою навколо. Її увагу підхопили птахи, що літали туди-сюди, як заманеться. Вільні. Справді вільні. Взмах крилами — і вже в повітрі. Це здавалося магією для маленької дитини, яка тільки дізнавалася життя й хотіла знати все про все. Здавалося б — звичайна дитяча допитливість. Хто з нас не був таким? Але, ні, насправді… Її цікавили причини для всього. Бідна мати вже не знала, куди себе діти. Не було на світі більш уважної дитини.
— Матусю, а чому існують стіни? — очі, сповнені ентузіазму, пильно вглядалася в обличчя матері, очікуючи відповідь.
— Щоб захищати нас від титанів, сонечко. Ти і так знаєш це. — лагідним, але водночас чітким голосом промовила пані Зої. — Спитаєш і про титанів?
— Звісно! — Ханджи засвітилася від радості. Чи не зараз люба матуся зможе врешті-решт розповісти щось ще? Кожен знає, що це гіганти, але ж.. Чому їх так бояться?
— Яка ж ти все ж таки вперта дитина, Ханджи. — і не сказати, що це було неправдою. Ще змалечку твердий характер дівчинки змушував її батьків прикладати зусилля в її вихованні. Жінка поглянула вниз на траву — маленька людська істота, яку вона принесла в цей світ. Водночас і складна, і обожнювана. Жодні труднощі не можуть змусити її хоч на мить засумніватися у своїй любові до Ханджи.
Пані Зої присіла біля дерева і сперлася на нього. Донька лягла їй на плече, а жінка у свою чергу обняла дитину лагідним рухом руки. Вони часто ходили сюди, в особливості в спекотні літні дні, спостерігаючи за краєвидами Шиганшини. Флегматична атмосфера цього місця діє на людську душу, бо саме тут ти забуваєш про свої проблеми і відпочиваєш від гуркоту міста в медитативному стані, що можна порівняти з дзеном. Ця енергетика приваблює і заманює. Сьогодні що доньці, що матері не спалося, отож вони прийшли набагато раніше, ніж зазвичай. На годиннику пробило сьому тридцять. Золотисті барви наповнили усе довкола. Природа зробила фінальні мазки жовтогарячою фарбою, а в повітрі стояв свіжий запах рослин, листя і трави. Якщо Рай на землі існує — це і є він. В цю хвилину, в Шиганшині, споглядаючи за світом, спершись саме на це дерево.
Раптом пані Зої мимоволі порушила гармонію.
— Титани їдять людей. Просто так. Ти розумієш це? Ніхто, абсолютно ніхто не знає чому. Вони поглинають нас без жалю і без жодної задньої думки. Ці покидьки, ці мерзоти. Ненавиджу їх. Ох, якби ти тільки знала, як я їх ненавиджу! — жінка аж почервоніла, емоційно промовляючи вголос усю свою ненависть до тих мразот, що забрали в людства свободу.
Ханджи злякалася. Ніколи до цього вона не чула свою матір, яка б так емоційно і голосно проклинала когось. Дівчинка затримала подих і перетравлювала щойно почуте в спробах зрозуміти це настільки, як це тільки можливо у випадку семирічної дитини.
Пані продовжила свою промову вже з набагато тихішим і чіткішим голосом
— Якщо б ми тільки могли дізнатися.. Це просто так нечесно. Жодна людина не заслуговує померти в пасті титана. Якою б поганою вона не була. Це занадто жорстоко. Сотні солдатів розвідки помирають, і заради чого? — тяжко зітхнувши, жінка зробила невеличку павзу, незабаром продовживши. — Людське життя, ось що справді важливо. Нехай ми нічого не дізнаємося. Хто менше знає, той спить міцніше. — погляд її був направлений на стіни. Зараз десь там розвідкорпус вирушив на нову-стару експедицію, що не відрізняється від жодної іншої. В глибині душі вона хотіла знати таємниці цього світу, хоч і розуміла, яку ціну люди платять за це тваринне бажання дізнатися правду про їхнє та титанове існування.
— Минулий головнокомандувач був краще. Цей новий, десятий.. Він не жаліє своїх солдатів. Покидьок. — пані Зої повернула погляд до реальності. До трави, на якій вони сиділи, до зелененьких, із золотим відливом крон дерев, що тихенько коливася зі сторони в сторону завдяки легенькому вітерцю, до улюбленої дитини поруч. На обличчі Ханджи світилася дитяча допитливість, яка так незграбно змішалася з виразом тваринного жаху. — Вибач. Мені не варто було починати. Вибач мене, будь ласка.. — жінка міцно обняла свою дитину. Так сильно і так ніжно водночас. Нікого в цілому світі вона не любила так сильно, як Ханджи. Що ж на неї нашло? Дітям не варто таке розповідати.
— Матусю.. але.. ти знаєш, хто.. ми такі? Хто такі люди? — тихенько, ледве не плачучи прошепотіла бідна дитина. — Чому ми всі існуємо? — Ханджи глянула в очі
— Сонечко.. Вибач. Я не знаю. Ніхто не знає цього, на жаль.. — сумна усмішка з’явилася на її обличчі. Невеличка сльоза покотилася з лівого ока. Саме зараз вона згадала свого коханого за часів її молодості, якого вона колись безмірно кохала і водночас так сильно намагалася забути. Біль від втрати нікуди не дівся. Ох, і не пощастило їй тоді закохатися в солдата розвідки…
Жінка піднялася й взяла в одну руку тростину, а в іншу — тримала невеличку долоню Ханджи.
— Підемо, сонечко. Тато, напевно, зачекався нас. Хоча, знаючи, як часто ми з тобою ходимо гуляти, він іншого і не очікував. — варто зазначити і те, що хоч пані Зої завжди пам’ятає свого першого коханого, вона все одно обожнює усім серцем теперішнього чоловіка, пана Зої. Це була по-справжньому щаслива сім’я.
— Я дізнаюся все, мамо. Я стану найвідомішою вченою усього королівства! — від попередньої печалі не залишилося і сліду. Ханджи сяяла від своєї мрії. З тих часів дівчинка залишилася такою ж допитливою. Дивакуватою, але з такою ж здоровою жагою до пізнання нового.
*****
Батько Ханджи — пан Зої — був поважним чоловіком в цьому місті. До появи Гріши Єгера саме він був найвідомішим лікарем усієї Шинашгини. Статна фігура, сто вісімдесят сантиметрів заввишки, із вразливими карими очима та густим темним волоссям. Такий контраст до своєї дружини — жінки, яку він обожнював усім серцем. На відміну від свого чоловіка пані Зої була не набагато вище півтори метра, хлипка статура і завжди тростинка у лівій руці. І здоров’я в них було таке різне — в той час, коли чоловік був як бик, то жінці не щастило хворіти ледве не кожен місяць. І, звісно, лікування завжди було найкращим. Все ж таки знання доктора Зої вражали — він з легкістю обіграє будь-якого королівського фахівця за стіною Сіна. І головне, що серце його було ніжної, доброї натури. Багато хто у місті знав його за свої навички, як то кажуть, “від Бога”, за його щире бажання допомогти і за пильність та увагу до пацієнтів. Не дивно, що дитині своїй він змалечку прищеплював такі ж цінності, які сам вважав правильними. Матір залюбки підтримувала батька у вихованні і завжди розділяла його думки. Їм пощастило знайти друг друга серед цілого міста, закохатися, одружитися і завести дитину. З того моменту пройшло вже багато років…
Ханджи сиділа у своїй кімнаті, така ж допитлива і добра дитина.. Проте зі сльозами, що не переставали литися з її очей. За цей час вираз її обличчя став таким.. Пустим. Скляний погляд. І сльози, що просто текли і текли, далі і далі..
Ще вчора вони пройшлися повз того дерева, де чотири роки тому дівчинка дізналася, що титани поглинають людей без жодних на то причин. Їй пригадалося і тодішнє бажання піти в науку.
— А пам’ятаєш, як я тоді сказала, що стану найвідомішою вченою? — Ханджи натягнула усмішку на своє ніжне, дитяче обличчя.
— Звісно, люба. Ще не передумала? — її матір легенько розсміялася.
— Аж ніяк. Я стану як батько, і навіть краще! — і хоч це було частково правдою, Ханджи зовсім не хотіла засмучувати свою матусю тим фактом, що вектор її думок змінився, а ідея піти в розвідку здавалася дедалі заманливішою.
— Це добре, сонечко. — жінка знову охопила поглядом панораму, яка так приваблювала і захоплювала її увагу. — Що взагалі може бути краще, ніж милуватися природою разом зі своєю сім’єю?
— Тут ти точно маєш рацію, кохана. — пан Зої промовив своїм впевненим й таким ласкавим голосом.
Чому я згадую це зараз? Чому так сталося? Я не вірю… Просто не вірю.. О боги, якщо ви існуєте, за що?! Скажіть мені, будь ласка, за що?!
Волання Ханджи на початку заповнювали всю будівлю, потім тільки її кімнату, а зараз бодай почуєш тихенький писк. Біль переповнював, різав зсередини, да так, що дівча скрутилося в позу ембріона, проклинаючи усе підряд. Два слова, які стали кінцем для Ханджи. Тато промовив їх повільно, з усією глибиною почуттів. Голос його вказував на важкий тягар, що висів на чоловічій душі. “Мати вмерла” — і на цьому можна завершити. Голову окутала гірка тривога. Ані батько, ані дитина не мали й гадки, що тепер робити, куди йти далі, що казати один одному у такій пекельній ситуації? Таке горе не залишає жодних шансів..
Пан Зої зайшов до кімнати своєї дитини в пригніченому стані. Ханджи тихесенько сиділа на підлозі з обличчям притуленим до колін. Пекучий біль вже стих, залишилась тільки безкінечна пустота на серці. Батько обійняв свою доньку міцно-міцно. Те, що здавалося роками, були всього п’ять хвилин обіймів.
З допомогою батька Ханджи змогла піднятися і дійти до кухні, де чоловік заварив дві філіжанки міцного чаю. Повільними рухами дівчині вдалося сьорбнути ковток гарячого напою, що окутав її горло ніжною теплотою. Вже трошки краще, але не зовсім.
— Я.. н.. не розумію.. чому? — голос Ханджи не відлунювався від стін і не заповняв кімнату. Він ледве як коливав повітря навкола. Незважаючи на втрачений голос, вона продовжувала ставити питання, на які дівчина так палко хотіла знати відповіді, та яких ніде не було.
— Вибач. Я не знаю. Так трапляється. — тон пана Зої був повільний і водночас такий ніжний. Кожен міг би почути, що зараз цей статний чоловік — на межі того, щоб не розплакатися гіркими сльозами у всю силу.
— Але.. у всього.. п-повинна бути.. причина?..
— Я був би радий, якщо б дійсно так.. Є речі, які просто.. трапляються. Це треба признати. Всі люди різні. Так сталося, що в неї було.. погане здоров’я. Просто так сталося. Ні я, ні доктор Єгер. Вибач..
— Але як це?.. Навіть.. навіть він? Не зміг?..
— Так. Навіть він, єдиний доктор Шиганшини, що врятував наше місто від тої чуми. Навіть в нього не вийшло вилікувати матір від неї.
Ханджи знов обійняла батька. Смерть матері назавжди змінила їх життя. Та проте вони знали, що вона пішла мирно. Вона любила свою сім’ю, як сім’я її.
Пан Зої гладив доньку по спині, промовляючи слова підтримки.
— Ти сильна дівчинка. Ти справишся. Ми разом. Я поруч. І завжди буду поруч.
В ту мить Ханджи відчула биття свого серця. Любов до батька тільки посилилася. Він був опорою, так би мовити фундаментом, завдяки якому дівчина зрозуміла, що вона не одна. Вона впорається. Вона сильна. Вона дізнається усе. Вона знайде довгоочікувані відповіді. Вона зможе. І вона це знає краще, як ніхто інший.
— Ти в мене яскрава дівчинка. Така блискуча. Я вірю в тебе.
*****
Розвідувальний корпус. Що це таке? Купка ідіотів, готових віддати своє життя за ідею? Компанія диваків з химерними повадками? Організація, яка бореться за правду і в той самий час за виживання людства?
А справжня відповідь, напевно, що все підряд.
Головнокомандувач та інша (жива) частина розвідки поверталася з чергової місії. Уся Шиганшина гляділа на очікуваний позор бідних солдатів. Повернулося менше половини, а місто наполонилося засуджуючими окликами з усіх сторін. Тут їх ніхто не любить, окрім бодай десятка людей. Їх можна зрозуміти. Врешті-решт, податки йдуть не на те, щоб кормити титанів. Але тільки Ханджи була ясна ціль, ідея, мотив розвідників. Вона бачила їх жагу до нового, бажання віддати своє життя заради правди, заради нових знань, і це двигало її далі.
Люди без рук. Люди з травмами. Люди без ніг. Люди з болем. Люди без сил. Люди з ненавистю до титанів. Люди без сил їх побороти. Люди з жагою знати усе про світ. Люди без змоги осягнути правду. Це справжній розвідувальний корпус, без романтизації та рожевих окулярів. В крові та бруді, травмовані, хтось назавжди інвалід. І все одно в глибині душі вони знають, що роблять це не напрасно. І колись усі зусилля принесуть людству перемогу. Світ, де кожен може жити так, як він хоче, тому що цей світ буде без титанів і стін. Жодна перешкода не зможе зупинити цих мрійників думати про свободу. І Ханджи вдалося це осягнути. Щиро розуміючи кожного з них, вона прийшла до висновку, що вони б ніколи не наважилися піти вмирати без чіткого бажання, мотиву, двигуну.
Через декілька годин пан Зої повернувся додому. Вже не такий, як колись. Вже цілий рік цей колись енергійний чолов’яга тільки працює, спить, їсть. М’язи порідшали так само, як і волосся на його вже не такій світлій як колись голові.
— Ти зібралася в розвідку? — хмурим голосом спитав батько свою дитину, що сиділа в трансі, жадно поглинаючи новопридбану книжку.
— А, що? Так, я хочу в розвідку.
— Мг. — відповідь чоловіка була небагатослівна.
— Ми це вже обговорювали. Ти не був проти. — промовила Ханджи, захищаючи себе від пасивної агресії зі сторони батька.
— Обговорювали. Але ти кинеш мене одного. І заради чого. Щоб потім померти на першій же місії? — чоловік видавив з себе в той час, поки діставав пляшку алкогольного напою і скляний граняний стакан.
— Я дуже сильна. Ти сам мені це казав. Я зможу. Якщо ти повіриш в мене. Я зможу все.
— Але ти не зможеш пережити на передовій з титанами! — він стукнув кулаком по столу від злості. — як ти цього не розумієш? Є гарнизон, або добийся до топ-десять і зможеш піти у воєнну поліцію!
— Яка в біса воєнна поліція?! Я йду тільки в розвідку. Я зможу!!! Ще як зможу! Я їх ненавиджу так само, як і ти. Як кожен з нас. Якщо не більше. Вони забрали нашу свободу. Вони не дають нам дізнатися правду про наш світ. Вони не дають нам здобувати нові знання. І за це я хочу перерізати їм їхні загривки!
— Роби що хочеш. Мені тебе не побороти. Жодній людині не вдасться забрати в когось жагу свободи, а разом з бажанням знати все в мене уж точно шансів не буде. Але, заради свого батька, виживи. Я бачив щойно, що сталося з солдатами. Не помри, заради батька. І заради своєї покійної матері.
— Я не помру, і ти побачиш. Я виріжу кожного з них. — і з цими словами Ханджи вирушила на вулицю, до друзів, яким вона пересказала розмову між нею та батьком. І здавалося, що тільки вона розуміла, заради чого вона зібралася боротися. Вже жоден не підтримував її ідею піти в кадети заради “якоїсь розвідки”. Це пекуче ображало, ніби ці довбні самі не розуміють, що саме правда відкриває нові путі. Кожен з титанів повинен був померти. Швидко, блискавично, одним рухом двох клинків. Це забезпечить майбутнє, про яке Ханджи так жгуче мріяла останні роки.
Дерево стояло без змін. Дівчина сіла біля нього і легенько заплакала. Якщо б вона тільки знала, що їй робити: йти за зовом серця чи підкоритися словам батька. Яка складна дилема. А в природи немає таких складних рішень. Природа гармонійна і прекрасна такою, яка вона є. Зеленою травою, прозорою водою і синім небом. Вона поглянула на небосхил. На сонце, що заходило. І на дух покійної матері, яка на мить ніби з’явилася тут. І не дивно, що її привід залишився там, де спокійно. Там, де гармонія. Там, де панує щастя.
Ханджи вже хотіла вирушити додому, як на горізонті з’явився батько. Трошки напідпитку, на щастя не критично. Він знав, де її шукати, тому і встиг швидко її знайти. В ту мить він легенько обійняв її, і вона зробила теж саме у відповідь.
— Я вірю тобі.
— Дякую, батько. Справді дякую.