Work Text:
Лін Лін дихає заглибоко та рахує до чотирьох. Він оглядає порожній дах, а в голові пливе.
Лін Лі не буде стрибати. Навіть коли його тільки-но звільнили, у нього зовсім не залишились жодних близьких чи друзів та навіть клятої рибки якоїсь — світ раптом здається великим і страшним. Лін Лін тут тільки бо краєвид гарний, і він любив тут відпочити як знаходив час, і ну, брехати не буде, ідея приваблива. Але він не стрибне, ні, ви що, з глузду з'їхали?
Мабуть, йому варто відійти від темної безодні — знаєте, чим довше дивишся та вся ця фігня —, схопити свої речі й вдягнути кляті капці. У нього навіть немає лайнової посмертної записки! А це дуже-предуже важливо! Він би міг там стільки всього написати: розписати кожну брудну дрібничку про компанію чи окремих, не найкращих героїв, прикріпити тисячі доказів, записаних на телефон погроз, чи, можливо, почати плакати яке життя жорстоке та суворе — сурпрайз, бітч! —, чи. можливо, написати два слова, яке переслідувало з десяти; вибач, мамо.
Лін Лін.. не буде стрибати. Не буде. Не зараз.
Він має змусити себе рухатись. Сіпнути пальцем, впасти на спину, один капець полетить вниз-вниз-вниз, коробка розсиплеться поряд списаними блокнотами й купкою зламаних ручок, новенька реклама глузливо оголосить "героєм може бути кожен!" його ж почерком, головою вдаритись об твердий дах, жалібно проскиглити; ой, як боляче! Має вийти з офісу під байдуже клац-клац-клац ексколег, рахувати власний похоронний марш по поверхах; раз, два, три, чотири.. Має відкрити ті вхідні двері вперше за неділю, вдихнути повними грудьми та відчути полегшення, трохи власного бруду, або абсолютну порожнечу невдачі, жахливого життя, або, просто, ну, знаєте, нічого?
Він має- мусить. Не тут, не так. Лін Лін не стрибне.
Він купить собі рибку й акваріум, одразу як заплатить за оренду. Він буде розписувати бюджет на їжу, зберігаючи кожен чек, у перервах між співбесідами на роботу — він працював на іміджем Найса. Це та чогось важить же, так? —, чіплятись за квадратне скло й мити зелені стінки, дивитись тварині в очі та співчутливо зітхати. Купить ту кружку з Місячко, яку так давно хотів, ось тільки часу постійно бракувало. Купить круасан у тій дорогій пекарні, що відкрилась ще зимою, а Лін Лін все обіцяв; зайду завтра. Ось тільки завтра здавалось все далі-далі-далі. Завтра не наставало, а Лін Лін вже так набридло жити вчора.
Лін Лін.. не буде.
Навіть якщо дуже хочеться, а Всесвіт — сука повна — тикає йому в обличчя його невдачі, сипле сіль у зламану кістку, охає театрально та голосно, з обличчям Найса висить перед білбордом, посміхається вузлувато, широко-широко; вибач, я тебе образила?
Лін Лін..
І світ крутиться, сама земля намагається допомогти йому знайти край, але, ох, який він егоцентричний, як так думає. Ще, мабуть, і сонце світить лиш для нього? Як тільки сміє, чому сміє, взагалі? Чому такий наївний, дитячий та простий. Де вся його дорослість, яку обіцяли-обіцяли-обіцяли? Лін Ліну здається, що все навколо — навіть його власна шкіра — виросло, а він залишився таким самим, зі блискучим клеєм й тими ножицями, де леза викривлювались у смішні візерунки, але ніколи не різали паперу.
Лін Лін з раптовою ясністю розуміє, що герой номер 15 дивиться йому в обличчя порожньо, на відстані всього кількох метрів. Справжнісінький такий герої. Той, кому він писав незлічену кількість реклами, той, для кого створив весь імідж хлопця, малював три тижні ескізи нового костюму на те дурне гала, яке мало бути вчора, той, чиї очі зовсім не за сценарієм пусто проходять скрізь Лін Ліна. Немов він нічого. Немає ні огиди, ні гніву, просте, принижуюче нічого. Немов робота Лін Ліна взагалі нічого не значила. Немов Лін Лін нічого ніколи не значив.
...стрибає.
(І Найс його не ловить.
Навіщо йому?)
-
Лін Лін не може знайти момент, який би розділив все на "до" та "після". Тикнути пальцем й зітхнути; тоді все почалось.
Його обличчя змазане, а кінцівки поколює незавершеністю. Він не відображається в дзеркалі — Лін Лін не може згадати відколи помітив чи коли це взагалі сталось.
Цей момент здається далеким та дивним. Об'єктивно реальним, суб'єктивно неможливим. Як це — у голові не туманить, думки не в'яжуть неправильної форми шарфи, горло не сипить? Невже колись справді його хребет не крутило нескінченим колом, нігті не змішувались у м'яку, непривабливу кашу для собак без зубів? Волосся справді було чисте, лиш трохи жирне на корінні, не заплямоване кіркою крові, очі відкриті, у роті більше 29 зубів?
Фактично, відповідь так. Лін Лін розуміє це десь у ясному куточку, який збудував собі з залишків власного черепа. Колись йому було п'ять і він вирізав зірку з картону, наклеював собі на лоба та бігав по квартирі з криками; не хвилюйтесь, герой Х вже тут!. Колись у нього була дівчина — Лілі? Лейла? Щось на Л, іноземне. —, з побіленим волоссям, темними синіми очима та пухкими губами, гучними чваками між поцілунками, крихким акцентом; чувак, ти так живеш? Колись він гучно сміявся й белькотів, писав обкусаним олівцем на старому блокноті, нікому конкретно; я тобою пишаюсь! Колись було щось. Він не міг точно зловити що, але воно раптом зникло, залишаючи його бовтатись у густому туманні, ковтати мильну піну через ніздрі.
Це було давно — мабуть — і йому вже не варто за це перейматись. Мабуть.
Тепер Лін Лін лиш тягнеться за якоюсь білою постаттю. Вона розмита, приблизного його зросту й статури. Можливо на дюйм-два вище? Все занадто біле, аби розрізнити початок та кінець; така собі смужка Мебіуса.
Пляма завжди занадто далеко. Перспектива кривить її то у точку, то у звивистий прямокутник- трикутник? у Лін Ліна не може роздивитись чітко.
Фігура схожа на спотворений сон, забутий спогад. Вона відаляється-відаляється-відаляється, але Лін Лін ніколи не може втратити її повністю. Шматочок тут, лінія там — пляма завжди поряд. У неї якась знайома форма, звивисті лінії, ці акценти — Лін Лін десь вже їх бачив, цей золотий, крихти синього у пустелі. Він їх пам'ятає. Не зовсім чітко, очевидно, але скупа суміш кольорів витягує спогади про пекучий біль в очах, пульсацію у скронях, швидке клац-клац-клац; вибачте, менеджер!
Найс, приходить непрохано.
Ця пляма — чоловік? —, його звати Найс.
Він.. герой. Є ще щось, щось маленьке та змазане, схоже на вицвілу фотографію, важлива деталь, яка застрягла гострим зерном між двома півкулями Лін Ліна. Ось тільки воно вислизає так само швидко, як і з'являється.
Це — це Найс. Герой. Він же допоможе Лін Ліну, так?
Здається, він від чогось біжить? Мабуть, Лін Ліну теж варто почати бігти. Зібрати свої слабкі м'язи до купи та зшити їх безчуттєвими нервами. Можливо, тоді його тіло нарешті почне рухатись правильно — не цим різким, обривистим сіпанням.
Так, ага. Ось що чим він займеться.
-
Мозок Лін Ліна це розбита мозаїка яскравих кольорів; нескінчений калейдоскоп.
Він, можливо, ледь складає кілька слів до купи, але цілком усвідомлює власну розумову обмеженість. Лін Лін, звісно, не переймається такими питаннями як, чому чи відколи. Концепція часу та причино-наслідкового зв'язку вислизає, немов піщинки, але сам факт його певної відсталості залишається маяком у бурі.
І, знаєте, на можливості Лін Ліна у спілкуванні теж дуже повпливала зламана щелепа, що висить на одному м'ясі щоки. Але то пусте.
У нього сипло пульсує трахея, легені гудять при кожному вдоху-видоху, повітря грає голосовими зв'язками, як на неналаштованій гітарі. Це не боляче — принаймні, не у традиційному значені —, але щось глибоке, ненажерливе та роздратоване, благає вирвати ці два клятих целофанових пакети, зупинити постійний шурхіт.
Мабуть, Лін Ліну не варто напружувати цю тонку конструкцію розмовами. Ну, спробою розмов. Не те щоб це навіть звучало добре, враховуючи.. враховуючи.
І все ж.
— Н-Нмм. — Його щелепа незграбно чвакає, шкіра туго натягнута, язик неслухняно намагається втекти. Йому здається, що щось от-от порветься біля вилиці. — Нмм-найййй.
Лін Лін намагається знову. І знову. І знову. Звук відчутно гуде у грудях, тремтять ребра. Йому здається, що якщо туди прикластись вухом, то можна буде відчути невкладисте дрижання, ехо, яке відскакує від його ж нутрощів.
Ім'я лежить у Лін Ліна під язиком; гостре і непривітне. Здається, що воно завжди там було, завжди там буде.
— На-айс.
Фігура ледь зупиняється. Лін Лін достатньо близько, аби витерши застиглі сльози з вій, роздивитись начерки голови, яка нерухомо дивиться вперед з такою вірністю, таким уперством, немов подивитись назад — гріх тяжкий та непробачний. Такий брудний, що не відспіваєшся, не відмиєшся.
— Найс-с.
Він не обертається.
-
Можливо, Лін Лін зробив щось не так.
Можливо, "Найс" це зовсім не ім'я, щоб не говорили його гнилі звивини. Можливо, це якесь табу чи просто сленг; щось невелике та ледь значне. Можливо ця пляма, людиноподібна фігура, зовсім не герой, а хтось випадковий, якийсь незнайомий перехожий.
Лін Лін знає що був голосний — мабуть, не особливо чіткий, але все ж гучний. Достатньо, аби привернути маленьку крихту увагу, аби кинути швидкий погляд через плече, здивовано викривити рот, ох, з тобою все гаразд?
Можливо, Лін Лін невидимий? Якась його частинка згідно гуде, але..
Але є щось дивне. Щось дивне у тому як фігура застигає на секунду, як голова її сіпається до нього, як кроки повільно, година за годиною, сповільнюються.
— Лін Лін, — Каже він, обличчя змазане, якесь хворобливо бліде. — чому ти досі тут?
Лін Лін справді хоче відповісти. Він відкриває рота, дещо зашироко та незграбно, повітря свистить у кишках, але жодного звука немає.
— Лін Лін, — Каже він. — ти мертвий.
Лін Лін знає. Яксь його частинка завжди все знала. Просто. Просто чому йому не можуть допомогти?
— Лін Лін, — Слова застигають на губах. — прошу, молю, залиш мене у спокої.