Chapter Text
Осінь, 1983
Коли повз Джеймса на повній швидкості мчить велетенський гарлей, Джеймс відчуває на обличчі пóдув досі ще теплого осіннього повітря, і в голові одразу ж проносяться тисячі снів, тисячі зображень того, як він сам ось так мчить, ніби за ним чорти женуться, поки за збіччями близяться та віддаляються цілі маленькі світи. Пульс гучно гупає у вухах, подих застрягає в легенях, і Джеймс думає — це він. Нарешті це він.
Останньої миті він помічає, як мотоцикл різко сповільнюється, не доїжджаючи до повороту, і на сонці зблискує знайоме вуглисто-чорне волосся — навіть за стільки часу його зачіска не змінилась. Звісно ж, він їздить без шолома — нащо той шолом, коли можна накласти захисні чари? Викапаний Сіріус. Він вже й забув, якими вони завжди були схожими, а особливо після того, як Реґулус теж втік з дому і вони з Сіріусом удвох пішли жити до дядька Альфарда.
За мить мотоцикл спиняється.
За мить Реґулус озирається через плече.
За мить Джеймс іде просто до нього.
Він знав, що побачить його. Він був до цього готовий. Він сам цього хотів, більше за все на світі. Тож навіть не сперечався, коли Муді відвів його до свого кабінету, наклала глушилято, а тоді сказав йому, коли й куди той має з’явитися, із ким має зустрітися і що має передати. Насправді, його серце тоді мало не вистрибувало з грудей від радості. Так, так, просто, чорт забирай, так. Нарешті. То якщо він настільки цього чекав, чому ж тепер він іде на ватяних ногах?
Він намагається нічого не показати. Намагається не тремтіти від перезбудження, як щасливе цуценя. Іде у звичному темпі, без поспіху, обдумуючи дорогою, що скаже. Краще це було б щось розумне. Або щось приємне. Або принаймні щось ввічливе. Та все одно він каже щось дурне:
— У тебе куртка порвана, ось тут, — торкається він його плеча, мабуть, просто аби торкнутися. Точніше, місця на шкірянці, котрою його плече обтягнуте.
І, господи, яке ж це плече… За всі ці роки Реґулус змінився, змужнів і став ще вродливішим, аніж навіть був, якщо це взагалі можливо. Тепер вони одного зросту. «Тепер йому нарешті буде зручно мене цілувати», думає Джеймс ненароком.
Реґулус умить викручується, намагаючись розгледіти, куди саме вказав Джеймс, а той починає шкіритись більше своїм думкам, аніж тому, що мало бути жартом і про що він уже встиг забути, і Реґулус дуже швидко здається.
— З нею все добре, — трохи роздратовано каже той, усмішка на його обличчі так і не з’являється, тож Джеймсова одразу в’яне. І на що він розраховував? Що один тупий жарт — і вони знову друзі? — А ти не змінився.
— Я просто… ах, забудь. — Джеймс запихає руки до кишень, щоби Реґулус не бачив, як раптом у нього дрібно затремтіли пальці.
Реґулус дивиться, довго дивиться на нього цими своїми неймовірно сірими очима, чекаючи, що Джеймс щось скаже, а коли той мовчить — питає:
— Ти шукав мене?
Джеймс киває. Реґулус вивчає його, трохи по-собачому нахиливши голову набік. Навіть у цьому такий схожий на свого брата, думає Джеймс. Кіт, котрого виховав собака.
— Де Муді?
Джеймс не відповідає. Джеймс не зводить погляду, хоч долоні в кишенях уже липкі та неприємні, і під Реґулусовим поглядом йому холодно, наче він, напівголий, стоїть надворі лютневого вечора, як тоді, коли він посперечався з Ремусом і потім добру годину простояв на березі замерзлого Чорного озера в одній піжамі, намагаючись без палички начаклувати зігрівальні чари. Поппі пізніше, звісно ж, начаклувала йому добрячої прочуханки і перцевої настоянки, дякувати його предку, котрий це придумав.
Джеймс розтуляє рота, наче хоче сказати щось. Пояснити нарешті, чому він тут. Тоді стуляє назад. Слова застрягають у горлі. Зненацька він повністю, до кінця, розуміє, що Реґулус тут, просто перед ним. На відстані витягнутої руки. Як же він, бляха, сумував.
І нараз він забуває, що прибув у справах Ордену. Забуває, що після того, як Дамблдор розправився з Волдемортом, старого Ордену більше не існує. Забуває, що Орден тепер — дрібна приватна контора Дикозора Муді, котра розслідує випадки використання темної магії на замовлення Міністерства, тож він мав би зараз скласти два і два і все зрозуміти. Забуває всі заготовлені наперед слова. Забуває, що мав лише передати конверт і піти, бо летиключ не чекатиме вічно. Забуває, що небо блакитне, земля кругла, а сонце — теж зірка.
Джеймс каже:
(наче вони досі друзі)
— Ходім кудись вип’ємо?
І йому фізично погано від того, як жалюгідно це прозвучало.
Реґулус мовчить, лиш мружить на Джеймса очі, наче оцінює його, і у Джеймса мало серце не падає у п’яти, бо нащо він узагалі питав, а тоді Реґулус відповідає:
(наче не було п’яти років, впродовж котрих вони один одного не бачили й не чули)
— За твій рахунок.
Реґулус веде його у бар. Його улюблений заклад — все, що дізнається Джеймс. На мотоцикл він більше не сідає, просто котить його метрів зо двадцять, поки Джеймс крокує поруч. Джеймс хоче запитати, чи гарлей зачаклований так само, як Сіріусів, але зібратися з духом так і не встигає — Реґулус ставить гарлей під недавно відремонтованою з вигляду будівлею та заходить всередину. Джеймс одразу ж пірнає за ним.
Вони знаходять для себе місце, що досить неважко, адже інші троє відвідувачів виходять якраз тоді, коли вони зхаодять досередини. Реґулус одразу ж витягує пачку цигарок, підпалює одну і задоволено затягується. Він помітно розслабляється, плечі опускаються, і тільки тепер Джеймс розуміє, що той увесь цей час був точнісінько як він сам — натягнутий, як тятива від лука. Реґулус пропонує Джеймсу, той відповляється, проте змушує себе видихнути й теж розслабитись.
Реґулус курить. Це не новина, у Гоґвортсі вони всі покурювали, проте зараз Реґулус бере цигарку за цигаркою, і Джеймсу навіть трохи страшно за його легені. Джеймс майже хоче — як у старі добрі часи — зробити йому зауваження, що «може досить вже з тебе, друже?», хоче нагадати йому випити зілля для очищення легень, проте вони вже давно не друзі, а часи тепер нові і не те щоб добрі. Реґулус завжди був управним зіллєваром, завжди сам готував для себе зілля та настоянки, проте Джеймс не може знати, чи досі усе так само. Може, все уже сто разів змінилося. Може Реґулус тепер найгірший зілляр на світі.
Реґулус не надто говіркий. Хоча навіть не так — насправді, він настільки тихий, що це абсолютно не в’яжеться з його новим образом. Саме такий, яким він був у школі, згадує Джеймс. З чужими. Ті самі чужі любили стверджувати, що він відлюдькуватий та дикий. Джеймс би радше сказав, що він обережний та перебірливий у тому, з ким спілкуватися. Зрештою, згодом він він став не настільки обережним, почав брати участь у їхніх витівках, що Сіріус не надто схвалював, бо «ти псуєш мого молодшого братика, Джеймсе», а потім зітхав і дозволяв Реґулусу-коту вмоститися на Джеймсових плечах, перш ніж накрити всю їх компанію плащем-невидимкою.
Джеймс ніколи не почувався для нього чужим. Навіть усі ці п’ять років. Аж досьогодні.
— Муді прислав мене замість себе, — після довгого мовчання каже він, згадавши, нащо він тут.
— Отже, ти все ще в Ордені, — гмикає той.
Джеймс підіймає на нього очі й майже очікує побачити його звичну криву усмішку, котра призначалася тільки йому — але, знову-таки, нічого звичного між ними давно немає. Реґулус дивиться на нього прямо, без жодних веселощів, без краплі цікавості. Наче йому треба відсидіти нудний урок, щоби можна було піти на перерву і зробити якусь чергову капость, наприклад закидати ванну для вчителів какобомбами.
— Ага, так, досі, — кисло відповідає Джеймс. Він виймає конверт зі внутрішньої кишені куртки та кладе на стіл, самими кінчиками пальців підсуваючи його ближче до Реґулуса — той опускає погляд на лист, нахмурившись, наче не розуміє, що це, і Джеймс пояснює: — Це від Аластора.
— Я вже зрозумів, — відрізає той, і Джеймсу здається, наче він чує образу у його голосі. — Чому він сам не прийшов?
— Не знаю, справи Ордену, — каже. — Він переді мною не звітує, — нащось додає, хоча це й так мало б бути очевидно. — Що в нього за справи з тобою?
— Спитай його, — каже Реґулус, востаннє затягується цигаркою та кидає її дотлівати у попільничку.
Джеймс втуплюється у попільничку, спостерігаючи, як із недопалку сочиться тоненька цівка диму. Він вирішує переформулювати питання, бо раптом йому дуже треба почути відповідь. Дуже треба перевірити дещо.
— Що у тебе за справи тут?
Реґулус витягує нову цигарку з пачки, зиркає на Джеймса з-під лоба, кривиться — лише на якусь мить, та Джеймс помічає, і, о, йому таки не здалося.
— Спитай його.
Він повторює це спокійно, проте в його голосі явно вчувається, що щось тут не так.
А ще чується звинувачення. І Джеймс знає. Він знає, що справа не в тому, що Муді прислав замість себе когось іншого. А про те, що він прислав саме Джеймса. І Джеймс знає, знає, що Реґулус не просто ображений. Що це не якась дурниця, що йому боляче, і що це він Реґулуса скривдив, хоч і не знає, не пам’ятає, як саме. Лише знає, що Реґулус міг би узагалі з ним більше не говорити, але чомусь говорить. Чомусь досі терпляче чекає, поки Джеймс мовчить довгими хвилинами. Вони тут уже скільки, сто годин? А перекинулись заледве кількома словами.
І Реґулус досі тут.
А Джеймс ледве дихає.
Джеймс хоче щось сказати. Насправді, він багато чого хоче сказати. Він багато думав.
Раніше звіру в грудях хотілося гарчати: «Ти сам пішов, зник і навіть не поговорив зі мною. Що сталося? Що я зробив не так?». Хотілося сипати звинуваченнями: «Це ти мене ігнорував стільки часу. Не я тебе. І ти ще називався моїм другом». А ще краще — тихо й гірко: «Я шукав тебе, я писав тобі, але сова завжди приносила листи назад. Де ти був, Реґулусе? Де ти був?».
Та просто зараз він усім тілом відчуває, що це все не те. Це неправильно. Що одне лиш слово — і він усе зіпсує. А тому мовчить. Бо що тут насправді скажеш?
Лиш обережно питає:
— То ти всі ці роки провів тут?
— Не зовсім.
— Розповіси?
— Нема про що розповідати.
Нарешті приходить офіціант, приносить їм дві пляшки Гіннеса, два пусті келихи і тацю смажених цибуляних кілець. Джеймсу загалом байдуже, що це просто діра, де крім них двох, бармена та одного офіціанта більше нікого немає, байдуже, що кільця пересмажені і що просто принести пиво зайняло стільки часу. Йому просто цікаво, що тут забув Реґулус.
Реґулус розливає пиво у келихи. Джеймс вдячний йому, адже він сам цього робити так і не навчився. Маґлівське пиво поводиться абсолютно не так, як чарівне — він до такого не звик. Він навіть якось раз звинуватив його у неприродності, бо ж піна з маґлівського пива вміє одразу ж лізти вгору й литися через вінця, і то так, що не спинити. Тож справді, він вдячний.
Реґулус підсуває келих до Джеймса і прибирає руку саме тоді, коли той хапає його і підіймає. Пальці майже торкаються, і Джеймсу шкода, що не торкнулися. Шкода, бо Реґулус зараз такий далекий, що Джеймс не може переставати задавати собі питання — як так узагалі сталося?
Зрештою він робить ковток — на смак доволі непогане, трохи вершкове, чимось навіть схоже на чарівне маслопиво, хіба що версії для дорослих. Проте порівняти йому немає особливо з чим — маґлівські штуки не дуже його цікавлять, хоча й доводиться жити обіч маґлів, бо ніде ж не дінешся.
— Орден уже не той, що був, — каже він, сам того від себе не чекаючи, виходить надто гучно,
З кожною миттю він усе сильніше відчуває, як хміль б’є у голову.
Реґулус голосно пирхає, бармен підіймає на них очі, Реґулус йому киває, мовляв «усе добре», і той одразу відвертається й береться натирати келихи.
— А що ти хотів? Волдеморта більше немає, — відповідає Реґулус, а тоді вихоплює з таці кілька найменш просмажених на вигляд кілець, відкидається на спинку диванчика, котрий простягається вздовж стіни усього бару, та із задоволенням їсть. — Чи ти хотів би повернути все як було?
Джеймс незручно совається на дерев’яному стільці навпроти нього. Сидіння тверде, незручне, та під Реґулусовим поглядом стає ще незручніше.
— Дещо таки хотів би, — каже він собі під носа, і кожне слово звучить тихіше за попереднє.
Від маґлівського алкоголю він доволі швидко і сильно захмелів, так що вже не так добре контролює свій голос. Тож, певно, йому лише здається, що він сказав це тихо. У всякому разі, чомусь саме цієї миті настає момент тиші, коли одна пісня змінює іншу, і Реґулус прекрасно його чує. Він одразу ж міняється в обличчі, — для когось може й непомітно, та Джеймс навчився це бачити, хоча й у своєму стані він не може зрозуміти, що той вираз означає, — хапає своє пиво і за кілька ковтків осушує мало не пів келиха.
Тиша перестає бути тишею, коли Journey заводиться зі своїм «Separate Ways» — минуло уже кілька місяців, а всі й досі від неї дуріють. Джеймс відводить очі, картаючи себе, нащо він узагалі розтуляв рота, а коли переводить погляд назад, на Реґулуса, бо не може зараз сконцентруватися ні на чому іншому, і не лише тому, що все довкола трохи хитається, то бачить, що Реґулус, очевидно, не виняток — той дивиться вниз, обхопивши обома руками свій наполовину порожній келих, проте йому явно подобається пісня, його пальці здригаються, він мало не починає вистукувати ритм по склу, але стримується, бо тут Джеймс, і Джеймс тепер не найкраща йому компанія, і перед Джеймсом йому, вочевидь, тепер не хочеться нічого робити.
Джеймсу таки варто забратися геть — завдання він виконав, конверт передав, більше його тут нічого не тримає. Тим паче що у Муді для нього ще є робота. Безліч роботи насправді. Вся робота світу.
Тож він залишає пиво недопитим, залишає маґлівські гроші на столі, — він гадки не має, скільки там, просто дає усе, що мав із собою, — залишає Реґулуса — той так і не підводить на нього очей.
— Вибач, — кидає наостанок, намагаючись вкласти у голос усю щирість і весь жаль, на котрі здатен, а тоді нетвердою ходою виходить з бару.
Цього вечора, під душем, він кінчає швидше, ніж встигає вимовити Реґулусове ім’я. Заснути він не може до самого ранку, а коли зрештою засинає, то йому сниться «Separate Ways» на повторі й гіркі слова, сказані медовим голосом далекі п’ять років тому: «Поганий з тебе друг, Джеймсе».