Archive of Our Own

Родинна вечеря в маєтку Аґрестів передбачає присутність як мертвих, так і живих. Довгий стіл збирає Адріана, Фелікса, Габріеля — і портрет Емілі на стіні. Ви можете спробувати вдати, що мертві пішли далі. Фелікс знає правду: присутність Кольта, присутність Емілі визначає більше, ніж присутність Амелі та Габріеля.

Вже не згадати, хто першим придумав послати свого сина на канікули до кузена. Факт в тому, що перші роки після втрати вони живуть на дві країни, Англію та Францію, поки дорослі знаходять баланс в своєму житті, яке розвалюється. Чомусь всі співчувають їм: за втрату дружини, за втрату чоловіка. Фелікс намагається згадати, хто колись питав його і знає, що то був тільки Адріан. Це завжди Адріан.

Феліксу близько сьоми років, коли мати-зозуля підкидає його в гніздо дядька та говорить, що так буде краще. Всім.

Якийсь момент так воно і є. В порівнянні із пам’яттю про Кольта, Габріель дійсно непогана людина. Він цінує контроль та слухняність, це легко для Фелікса жити за непомірними стандартами. Він навіть не розуміє, що відбувається щось не так — це Адріан хоче свободи, друзів та пригод. Фелікс досліджує французський маєток та уникає сонця. Йому байдуже, що нейролінкер пропонує оцифровані копії. В старовині є щось особливе.

Роки йдуть — і закривати очі на дивні стосунки в їхній дивній родині стає складніше.

Якийсь момент Амелі погрожує дістати Габріеля з іншого куту земної кулі — Феліксу цікаво, куди завела робота його мати-зозулю — якщо той передасть своє відлюдництво дітям. Так вони попадають до школи.

Фелікс замислюється, чи він може прикинутися англічанином зараз, після років у Парижі, уникнути зайвих зв'язків та розмов, чи час вже вийшов?

Фелікс робить не більше і не менше, ніж від нього очікується. Залишок часу він спостерігає. Можливо, саме тому він першим розуміє, що Габріель, робить те саме.

Від нього очікується піклуватися про дітей: дати їм їжу та дім. Від нього очікується виховати їх: ось вам вартісні програми, репетитори з занять. Від нього очікується бути присутнім. Ніхто ніколи не говорив про залученість.

Диво, що він тільки раз сплутав свого сина з чужим та назвав на інше ім’я. Фелікс намагається не думати, що то був єдиний раз, коли погляд, спрямований на Адріана, пом’якчився хоча б на мить.

Габріель здається власним можливим майбутнім — усвідомлює Фелікс в один момент. Ця думка настільки страшна для нього, що він закривається у ванній кімнаті на годину, намагаючись вернути бодай якийсь контроль над своїм тілом. Він не контролює своє життя, він не контролює вибори матері, він не контролює так багато чого, але бодай власні сльози мусять коритися.

Наступного дня Фелікс не відмовляється від голосливої гри, яку пропонує Адріан, поки в них є перерва між фехтуванням та китайською. Він робить те, що від нього не очікували, та на диво почувається щасливішим, ніж будь-коли. Габріель запитує про це під час вечері, — о, невже розчарування? — і Фелікс давить гіркий сміх. Бо на бешкетства Адріана Габріелю немов все одно.

Це помічають. Усі.

Але погляд Габріеля спрямований лише до нього, до Фелікса.

— Тобі варто бути обережнішим, — промовляє дядько-батько. — Твоє тіло слабкіше, але розум гостріше. Нам не потрібні інциденти.

Фелікс стискає виделку сильніше. Є речі, які він ненавидить у свої роки ще сильніше. Наприклад, нагадування, що окрім розколу в родині померлі батьки залишили дещо що. Хвороба, яка забрала тітку Емілі, передалася й йому. Або інший генетичний подарунок. Врешті-решт виявляється, що його кістки та імунітет занадто вразливі, тендітні. Ховаючись від активних ігор в бібліотеці, він тільки відстроковував викриття та усвідомлення.

Чесно? Фелікс сумує за часом, коли він був просто невидимкою в цьому домі. Бо зараз він почувається і невидимкою, і хворим.

Не питайте як.

Його просто нудить від лицемірства Габріеля та як той не помічає, що кожним словом ранить Адріана. Наскільки Адріан заляканий, аби сказати про це. Аби зробити бодай щось, ніж сумно сидіти та стримувати сльози.

— Оладки якісь сухі, — натомість говорить Фелікс.

Це правда. Габріель готує жахливо. Переконаний чомусь в зворотньому. Ніхто ніколи не говорить правди прямо. Не в цьому будинку, не перед цими людьми. Йому страшенно хочеться піти геть, зачинитися в кімнаті та загубитися в книжках. Зробити це — немов підтвердити чужу думку, що він втомився та слабкий. Зробити це — немов дозволити Габріелю виграти.

Фелікос відмовляється робити це. Натомість продовжує їсти прісну вечерю, в напів мертвій тиші. Картина тітки Емілі, здається, помічає більше, ніж живий чоловік. Габріель, обмеживши їхні ігри на кілька днів та посилівши зайнятість через додаткові заняття знову вертається до свого стану-відлюдника. То на краще, то зрозуміліше.

Фелікс жує прісний оладик на вечерю і замислюється, чи буде краще колись? Чи слово “батько” завжди залишатиметься таким прісним та гірким водночас?