Work Text:
учора
До трансферу на арену лишалося пів години, вони не поспішали.
В номері їх двоє: один на ліжку, інший біля шафи навпроти. Йонас фарбувався сам. Цього разу він дуже хотів провести поза ареною хоч на десять хвилин більше, і макіяж став прекрасним виправданням - він ж бо може нанести його сам, не менш професійно. Ноги схрещені по-турецьки, спина зігнута. Навколо тіла - сніжно-біле готельне простирадло. В руках тримав дзеркальце та щурився, ніби не він спеціально сів під прямі промені сонця (попередньо відчинивши вікно, ж бо так на новий день легше налаштуватися).
— Знаєш, якби макіяж можна було б змивати раз на тиждень, скажімо, без потреби щоранку робити новий, ми б жили в неймовірно прогресивному майбутньому.
З відчиненого вікна долинали звуки ранкового Відня: птахи співали надто голосно, люди поспішали, бігли, метушилися і розмовляли під самими вікнами. Листя дерев шурхотіло, а Сорен складав розкидані речі по кімнаті Йонаса.
— Ага. — кинув він не надто задумливо, закінчуючи свою улюблену вправу на заспокоєння — прибирання. Він помітив останню на цей раз річ: — Твій образ на сьогоднішнє інтервʼю варто покласти тобі в рюкзак чи занести твоїй…
— Боже, Сорене, всього лиш залиш в спокої та подихай… — швидко перебив Йонас та занепокоєно глянув на хлопця. Сорен справді зупинився посеред кімнати. Прикрив очі. Повільний вдих. Видих. Тепло сонця ковзнуло по шкірі, і Сорен почав згадувати, на чому вони зупинилися. Аби ще Йонас не став на тяжкий, ковзький шлях вічного накручування та уявлення різних не дуже приємних можливих сюжетів, Сорен відповів з посмішкою:
— Якби ми одразу були у фіналі, а інтерв’юерам заборонили ставити однакові питання, це було б значно приємнішою зміною.
— Ох, Сорене Торрегаарде Лунде, ви не розкажете, про що ваша пісня?… Дідько!
— Тобі так не сподобалася згадка мене чи моєї пісні, що ти лаєшся?
— Бляха, олівець… прямо в око. І навколо ока. — Йонас театрально задер голову догори: — Господи, за що мені таке покарання?
Сорен думав недовго:
— Бідненький ти ж мій. Давай допоможу.
Він заліз до нього на ліжко. Йонас навіть не поворухнувся. Лиш підняв голову трохи вище, дозволяючи Сорену бути ближче, відкриваючи простір для роботи. Сорен ледве доторкнувся до його вилиці, аби виставити обличчя в потрібний бік. Сонце лягало йому просто на щоки й ключиці, змушувало жмуритися сильніше.
— Якщо осліпну перед півфіналом, винним зроблю тебе. — Йонас так щиро намагався показати свою байдужість до всього дійства, що Сорен майже повірив. Допоки не помітив, як тяжко той ковтнув та швидко облизав губи.
— Буде більше драми в перформансі.
— Боже, Сорене, я й так роблю це достатньо драматично.
Сорен пирхнув собі під ніс, але відповісти не встиг.
Йонас був занадто близько.
Чорний олівець ковзнув нижче, ніж мав би. Сорен швидко завмер, стискаючи щелепу. Йонас дивився прямо на нього: уважно, спокійно, ніби прекрасно відчував кожен цей збій.
— Ти зараз дихаєш так, ніби це я тримаю олівець біля твого ока.
— Замовкни.
Усмішка в Йонаса стала ширшою.
Камери б це обожнювали.
раніше
«Привіт, Сорене.
Пишу окремо від загального плану - це більш чутлива тема, і хочу спочатку почути твою думку.
Аналізуючи фанатську базу Євробачення, легко зрозуміти, наскільки сильно тут цінуються звʼязки між конкурсантами та їхня взаємодія.
Через це хочу запропонувати співпрацю з цьогорічним представником Норвегії Йонасом Ловвом: ми могли б злегка підігріти це — нічого надуманого, просто трохи більше спільної присутності в контенті.
Це дасть твоїй аудиторії перетин з аудиторією Йонаса і навпаки. Обидві делегації виграють у охопленні. Для фанатів це просто мила дружба між артистами і нічого, що суперечило б твоєму реальному особистому життю чи його.
Важливо: я вже неформально говорила з його командою, вони відкриті до ідеї, але фінальне рішення за вами двома. Ніякого тиску. Якщо тобі некомфортно — закриваємо тему і не повертаємося.
Перед тим, як відповісти, поговори з Йонасом сам, неформально. Якщо все в порядку, то давай поговоримо після репетиції, узгодимо деталі і межі.
Чекаю на відповідь.»
сьогодні
Ранок похитував тюль, сонце світило так яскраво, Йонас завзято палив біля вікна. Вдихав, висовував руку у вікно й кидав щосили непомітні погляди на незастелене ліжко та хлопця поряд.
Сидячи під сонцем на підлозі, спершись спиною на ліжко, Сорен намагався нафарбуватися в один з незліченних ранків у Відні. Навіщо користуватися послугами візажистів, якщо можна провести трохи більше часу в номері за зачиненими дверима? В абсолютному неспокої, але в теплі.
Навіть його стиснуті губи і зведені брови не мали б натякати на те, що сонце і справді сліпить. І що, на правду, він помітив кожен погляд. І сам цього не соромився робити: бачив він повільні затяжки, рефлекторне струшування попелу… знову його погляд.
Тяжко видихнувши, Сорен відвів погляд, подивився в далину:
— Ти зовсім не допомагаєш.
Він лише показово підніс цигарку ближче до губ і, моргнувши, відповів:
— Лак сохне, — затягуючись після, він розтопирив пальці — крім середнього й вказівного, в яких тримав цигарку — ніби пояснення.
Сорен тяжко ковтнув.
На репетиції він був майже незаконно, більше того — небажаним для більшості. Бо то були суто конфіденційні справи норвезької делегації. Місце він собі знайшов серед трибун, в темному куточку. Довелося одягнути окуляри, аби насолодитися усім більш-менш сповна.
Споглядати за ним було божим благословенням. Коли Йонас падав на коліна, зробити те саме так і кортіло Сорену. На памʼять він вже вивчив усі найдрібніші рухи та моменти номеру.
Йонас закрив очі рукою і робив на другому куплеті те, через що Сорен змушував тримати спину рівно, щелепу стиснутою, очі розплющеними.
Він ненавидів те, наскільки сильно це на нього діяло.
Він тут бути не повинен. Десятки журналістів чекали на нього десь за кулісами. Він мав інтерв’ю, обов’язки, графік. Він не міг відірвати погляду від Йонаса. Той виглядав так, ніби чудово знав, який має вигляд зі сцени. Наче знав, що від нього неможливо відвести очей.
Все закінчилося раптово: світло стабілізоване, широке, біле. Йонас стояв, зігнувшись навпіл, червоний і захеканий. Очі його горіли, спирався він руками об коліна й намагався вирівняти дихання і безпомилково знайшов Сорена в його укритті. Роздивився, посміхнувся, підморгнув і тільки тоді почав чути крики делегації.
Сорена виводять з арени.
Після прогона власного його ловить надто радісний Йонас під дверима кімнатки данської делегації:
— Мушу визнати, ти виглядав переконливо.
— І на що ж я тебе переконав? — виснажений, але все ж з певним ентузіазмом повівся на розмову Сорен.
— Сходити до клубу, звісно. — підняв брови Йонас, ніби дуже скептично віднісся до інтелектуальних здібностей Сорена.
— Тільки після фіналу.
— Мене відшили?
— Це все в твоє в імʼя твого спокою та блага.
До того моменту, як він договорив, Йонас уже посміхався якійсь камері, махав журналістам і, перш ніж відвернутися до камер, надіслав Сорену повітряний поцілунок.
Камера - комунікація. Більше обіймів за норму, тримати довше, ніж треба. Робити глибше вдих, прикриваючи очі. Пригладити пальцями його спину. Коли він почне віддалятися - посміхнутися.
Тож-бо в них обовʼязок. Вигідний обом.
Вправно розігрувати дозвіл на поцілунок в щоку, аби не показати, що він готовий вимолювати на колінах дозвіл лиш подивитися на нього.
Його оточувало так несправедливо багато людей: вони проходять повз, бігають, змінюють декорації, кричать різними мовами, говорять до нього, торкаються його. Не дуже приємно почував себе Сорен.
Тепле освітлення готельних коридорів так і заохочувало бути там довше, ніж потрібно. Сорену тяжко давалося прийняття цього рішення, тому він просто нахилився до двері головою. Чи то надто сильно, чи то надто різко, але звуку вистачило, аби всередині почули. Пролунали віддалені звуки неспішних кроків в номері.
Двері відчинилися.
Йонас хмикнув, оцінивши ситуацію, та підняв одну брову в німому запитанні.
Сорен швидко кліпнув, переводячи погляд з його голого торса на очі.
— Змити макіяж. В тебе є… щось? Для цього.
— Мінцеляркою зветься.
— Саме вона. — Сорен усміхнувся від ніяковості, хоч, схоже, Йонаса це ні на мить не хвилювало. — Є?
— Ні. — Очі в очі, не моргаючи, незворушно відповів Йонас. Без жодної емоції. Сорену слів забракло. Його життя ще не навчило, що в такій ситуації робити.
Йонас поки розвернувся і неспішно пішов геть від дверей углиб номера. Через ще кілька кроків і митей абсолютного ступора Сорена, той трохи повернувши голову у бік, промовив:
— То, ти заходиш змити макіяж?