Chapter Text
Те, що мали ми з тобою - не любов.
Це були казки, одні лишень слова
Господь давав підказки,
Натякав: майбутнього нема.
Ти дивись, якою може бути темною людська душа
І порожньою чужа голова.
Він - хлопець чудний- казав про кохання,
Але мені діставалося саме зітхання
Ані, щирості, ані турботи
Лишень мені клопоти:
Що сказати, як повести себе
Злити думки вкупу
І натрапити на скуту ланцюгами мізкову скруту
Це була найглибша яма дурості
Людству відома .
Яку ледве хто уникав у юності
Я ж змогла втекти не зриваючись у її дно.
Адже накрила вчасно втома.
Розказати, яке воно там точно не зможу, бо бачила сам край
Але то не Рай..
Залишись з таким і вмирай,
Бо про порятунок, як не благай
Руку не простягне з туману,
Лише глибше затягне в оману
Ані обіймів,
А ті, що я завжди давала
Дерево могло бути теплішим
І ніжнішим.
Просто тоді я не знала,
Що можна бути таким байдужим
І казати :"люблю" голосом дужим.
Коли повідомила, що потрібно зупинитись
Він спитав :
-Чому?
-Відносини між нами - не норма.
Це яма і близько її дно.
- Зажди не кидай! Ми можемо почати знову? Чи хочеш взяти паузу?
І смайли такі огидні зі слізьми
Скупі, скупі, скупі
-Ти сліпий? Тобі ж насправді все одно - подумала .
Проте змовчала.
Зрозуміє, коли прийде час,
Що кохання не гріє нас
А як ні, що боюсь - правда,
На дні ями дурості лишиться сам-один
Такого як він ще пошукати
розумних за нього в комині полін.
Розправляю плечі.
До речі...
Сумління не мучить мене
Розірвавши кайдани.
Я вибралась з ями
Він поїде до іншої країни
Мене позабуде в мить,
Адже так як ми неможливо жить.
Я розправляю плечі
Може трохи безумно ,
Та видно з далечі,
Що вірну вибрала путь.