Work Text:
Здавалося, що зовсім скоро це невеличке містечко з його невисокими будівлями, зеленими парками, гучним баром та широкою дорогою, яка, немов артерія невгамовного життя, пронизувала усю площу поселення, розплавиться під пекельно-гарячим сяйвом Сонця, поллється ріками між урвищ та поодиноких посадок, перетворивши усе живе на незгасний спогад. Життєдайна волога, накопичена в ґрунті за весняний період, поступово випаровувалась, здіймаючись до неба у вигляді невидимої людському оку пари, і від цього ставало ще гарячіше. Сухе повітря зовсім не охолоджувало тіло, а навпаки розігрівало його, неначе плоть та кров були нічим іншим, як жаром майже зітлілого полум'я; кожен, навіть найлегший подих вітру знову розпалював те вогнище, яке випалювало всі залишки живого, що тим чи іншим чином опинилося всередині нього.
А люди ховалися під парасолями кафе, пили лимонад, говорили про зимові свята і ту радість, яку подеколи дарує холод. Можливо, ці розмови були потрібні їм для того, аби хоча б на декілька хвилин забути про всепоглинаючу спеку, яка так мучила їх, вбивала жагу до життя. Спогади про минуле та надія на кращий перебіг подій були єдиною зброєю у цій нерівній війні. А Кім Мінґю було байдуже, немов він жив у окремому світі, де все те, що тече у просторі, всі ті зміни, які дарують ті чи інші емоції, зовсім байдужі для людей. Одягнений у сіру футболку з короткими рукавами та чорні шорти, юнак крокував розпеченим тротуаром, попиваючи прохолодну содову з ніжно-зеленої бляшанки, прикрашеної звивистими англійськими літерами. Літо дев'яносто третього — вісімнадцять років від дня народження. Все його міцне тіло пашіло юністю. Кожен м'яз на руках та ногах, підкреслений тінню, абсолютно рівна засмагла шкіра, життєрадісний блиск у глибинах чорних зіниць, легка посмішка на злегка припухлих вишневих губах та якась неймовірна легкість, що так чітко проглядалася у його ході — все це зачаровувало, змушувало невідривно дивитися вслід юнака, немов спостерігаючи за тим, як чиясь молодість, повернувшись широкою спиною, крокувала у забуття.
Два квартали від дому, три повороти ліворуч, перший з яких одразу ж після центрального парку, мідна статуя засновнику міста та поодинокий високий клен, у листі якого восени часто граються діти — орієнтири шляху молодого Кіма. Але куди ж він прямує? Що спонукало його покинути стіни будинку в такий спекотний день? Сьогодні в магазин платівок повинні привезти його замовлення. Вінілова платівка Луї Армстронга, якимось магічним чином віднайдена працівниками невідомо де, повинна була опинитися в його руках з хвилини на хвилину. Але, мабуть, найбільше Мінґю хвилювала не сама покупка, на оплату якої в його шкіряному пошарпаному гаманці лежало кількадесят доларів, а факт зустрічі з Сю Мінхао — білявим хлопцем, який вже декілька років працює в магазинчику містера Брауна. Мінхао — так багато спогадів, так багато почуттів ховається в цьому імені, немов воно зовсім не набір літер у паспорті чи звуків на чиїхось вустах, а справжня скринька Пандори, всередині якої сховані всі емоції неосяжного Всесвіту. Як давно вони знайомі? Ох, якби ж пам'ять не стирала давні події з власної історичної хроніки, то можна б було чітко назвати кількість років, тижнів, годин та секунд, що промайнули зі дня їх першої зустрічі. Попри те, що Кім не пам'ятав точної дати, він все ж міг окреслити приблизний час одним спогадом — першим, який виринав нескінченного океану при згадуванні дорогоцінного імені. Пам'ятається, як одного осіннього дня (це Мінґю запам'ятав через яскраво-червоний дощовик, у який був вбраний його давній друг) до сусідського будинку переїхала родина емігрантів з Китаю — родина Сю. Всього лише мати, батько та син з неймовірно теплою усмішкою, яка так запам'яталася матері Мінґю. Посмішка, в яку і закохався її син. А що далі? А далі — вишневий пиріг, який Кіму довелося нести до сусідів, немов своєрідний жест, суттю якого було показати добрі наміри сусідів. Серце хлопця калаталося так швидко, що подеколи здавалося, що всередині нього зовсім не м'яз, що дарує життя, а дикий птах, якому несамовито хотілося вирватись на волю. Руки злегка дрижали від хвилювання. На губах заклякла легка посмішка. І ось нарешті пані Сю відчинила двері. Невисока, худорлява жінка з посмішкою на обличчі магічним чином стерла усю тривогу з душі хлопчака.
Прийнявши подарунок, вона люб'язно запросила Мінґю в дім, пропонуючи познайомити його з сином, який грався на задньому дворі. Він, немов зачарований, погодився без всіляких роздумів і навіть не помітив як опинився на задньому дворі. Перед його очима не було чийогось обличчя, а тільки яскравий червоний дощовик, вкритий краплинами води. Зробивши глибокий вдих, маленький Кім підійшов до хлопчика і, простягнувши йому руку, тонким голосом промовив:
— Привіт, я Мінґю... живу в сусідньому будинку. Нумо дружити?
— Привіт, я Мінхао, — підвівшись з колін, промовив хлопчик, після чого злегка вклонився і, показуючи рукою на розкладених на землі іграшкових динозаврів, продовжив: — Пограймо разом?
Після цих слів все було оповито туманом. Схоже, цей спогад пам'ять теж вирішила знищити, хоч і не повністю. А в принципі яка різниця, що було тоді? Головне, що зараз Кім Мінґю — дорослий хлопець з щирою душею та великим серцем та Сю Мінхао — злегка холодний, але неймовірно ласкавий знають один одного, на вихідних гуляють в парку та їдять піцу у містера Міллера щосереди. Головне, що Кім Мінґю по вуха закоханий в того, кому він так і не наважився зізнатися. Невеличка одноповерхова будівля, вибудована з червоної цегли, зберігала в собі не тільки мелодії світу, а й дорогу для Кіма людину. Залишалось лише штовхнути скляні двері вперед і ввійти всередину. Сьогодні він зізнається, обов'язково зізнається.
Легкий дзвін мідного дзвоника сповістив Мінхао про перехід чергового покупця. Стоячи спиною до каси, він за секунду перебрав в голові всі можливі варіанти того, хто ж міг порушити спокій магазину, де з кожного закутка линула тиха музика. І лише полишивши свою справу, він зміг побачити істину. Кім Мінґю — незгасна посмішка вічності, невимовна дитяча радість, якою в душі Мінхао просочений увесь образ цього юнака. Мінґю — маленький камінець з морського узбережжя, схований в коробці під ліжком, куди зазвичай ховають найцінніші речі, невеличкий полароїдний знімок з дня народження, де обличчя обох замащені кремом святкового торта. Кім Мінґю — оберемок неозвучених почуттів, що так хоче вирватись з полону серця. Колись він зізнається, обов'язково зізнається.
Худорлявий, високий і вічно блідий, немов вампір, що вічно ховається за темними цупкими шторами, юнак стояв за прилавком, розглядаючи таке знайоме обличчя іскристим поглядом темних, бездонних очей. А на губах, ніжно-рожевих, схожих за кольором хіба що на полуничний молочний коктейль, сяяла радісна посмішка. Та сама, яка звела Кіма з розуму, вигравірувала на серці Мінґю те безцінне ім'я, подарувала йому кохання. Одягнений у темно-синю футболку, яка була на два розміри більшою, ніж звичайна та джинсові бриджі, Мінхао простягнув праву руку вперед, немов запрошуючи Кіма підійти та, дочекавшись коли юнак опиниться перед ним, промовив:
— Ти за платівкою чи просто так, потеревенити?
— За платівкою, але, думаю, можна об'єднати приємне з ще приємнішим, тобто розмовою з тобою. — сперши лікті на касову стійку і поклавши підборіддя на розставлені долоні, немов на підставку, продовжив: — Якщо хочеш, можу швиденько збігати за піцою та коктейлями. Поїмо і як раз послухаємо мою платівку. А, як тобі таке?
Посмішка Мінхао стала ще ширшою, немов у чеширського кота з твору Льюїса Керрола. В цілому, в образі Мінхао було щось від кота. Можливо, очі? Або злегка вередливий характер? Скоріше, він видавався Кіму таким, бо той любив Сю так само сильно, як і милих пухнастих створінь. Йому хотілося обійняти друга так само як маленькі діти обіймають своїх пухнастих друзів.
— Їжі не треба, а то ще містер Браун несподівано прийде з перевіркою, побачить, що я не працюю і вріже мені зарплату, — відповів Мінхао, після чого присів і, покопирсавшись в коробці під прилавком, витяг замовлення Мінґю. — З тебе п'ятнадцять доларів і тридцять вісім центів, але, так вже й бути, за твої гарні очі та вчорашню прогулянку я готовий скинути тридцять вісім центів, тож до сплати рівно п'ятнадцять доларів.
— Який ти щедрий! — відповів Кім, віддавши продавцю необхідну суму. І в цей момент пальці юнаків на хвилину торкнулися один одного, що невідомо чому викликало якусь незрозумілу сором'язливість в обох юнаків.
— А платівку послухаємо, коли я повернусь додому, — зніяковіло відвівши погляд, швидко проговорив Сю. — Якщо ти не проти.
— Так, звичайно, як скажеш, — так само швидко відповів Кім.
Забравши з прилавка платівку, Мінґю розвернувся і попрямував до виходу, зовсім забувши про те, що він хотів запропонувати другу. І лише тоді, коли через скло дверей він побачив на стовпі електропередач, що стояв через дорогу, об'яву сеансу кіно просто неба, Кім згадав про свій задум. Різко розвернувшись, юнак подивився на Мінхао і з посмішкою на обличчі промовив:
— Сьогодні у відкритому кінотеатрі будуть крутити "Мізері". Не хочеш... ну... подивитися його разом зі мною? Батько пообіцяв дати машину, тож не доведеться сидіти на землі.
— А! — якось здивовано скрикнув Сю, нервово бігаючи поглядом по поличках з кінокасетами. — Кіновечір... Я не проти. О котрій починається сеанс?
— О восьмій вечора.
— Чудово, тоді я підійду десь об дев'ятнадцятій тридцять, гаразд?
— Так.
— Що ж, тоді до зустрічі.
— До зустрічі, — відповів Мінґю, після чого потягнув двері на себе і вже через декілька секунд опинився на вулиці.
Зміг. Він зміг запросити Мінхао на перше побачення. Перше? Але ж їх зустрічей було настільки багато, що й життя не вистачить, аби їх перелічити. Тоді, чому перше? Бо саме цього вечора Кім збирався зізнатися. До цього їх зустрічі були банальними дружніми посиденьками, а цей день мав особливе значення. Так, можливо, він отримає відмову, що раз і назавжди знищить його серце, але Кім всіляко намагався придушити цю думку, загнати її у найвіддаленіший закуток свідомості, закрити її десь там на кількасот замків, аби вона не змогла вирватись і вбити його надію.
Крокуючи додому все тим же шляхом, Мінґю не помічав нічого довкола себе. Йому стало абсолютно байдуже на спеку, на тяжкі зітхання перехожих, на тихі слова про прохолоду, які чулися з-під парасольок кафе. Йому було все одно на увесь світ, адже його думки заполонило лише одне. Зізнається, сьогодні ввечері, під зоряним небом він нарешті розкриє свою таємницю тому, хто є її центром.
І навіть вінілова платівка Луї Армстронга, гроші на яку він збирав декілька місяців, здавалася йому простою річчю, хоча до цього була мрією всього його життя.
\\
Сонячний диск повільно розчинявся у неосяжній блакиті горизонту, немов за ним зовсім не ховався неосяжний простір далеких країн. Навпаки він здавався лінією, що позначала кордон своєрідного мікрокосму, обмеженого склом величезного купола. Блиск променів життєдайного світила був більш схожим на той пекельний жар, яким пашіє розжарена куля з чистого скла, що постійно викривлюється, розтікається у невидимому просторі від сильних подихів повітря, яке виходило з легень якщо не величного атланта, то самого Господа. І в сяйві цієї кулі все навкруги набувало її ж кольору, ставало золотаво-медовим. Увесь світ, цей маленький недовимір, ставав всього-на-всього миттю, що застигла у камінці бурштину. А Кім Мінґю був в ньому малесенькою піщинкою, однією-єдиною подібною у всьому камінці пам’яті. Але це ненадовго, принаймні того хотів сам юнак. Зовсім скоро він зможе віднайти подібного собі, того хто може зрозуміти його почуття, точнісінько таку ж піщинку, яка розіб’є муки його самотності, або ж серце. Але про останнє Кім зовсім не хотів думати, адже подібні фантазії (чи може породження критичного аналізу його свідомості) вибивали землю з-під ніг, змушували витирати холодний піт з чола та прокручувати в думках молитви, перебирати контакти знайомих, які є постійними клієнтами різнотипних магів, планувати власний похорон. Думати про все, що так чи інакше може допомогти йому побороти біль розтрісканих почуттів.
Тридцять хвилин до зустрічі з Мінхао. І до цієї події Кім підготувався краще, ніж до всіх шкільних іспитів разом взятих. Вельветова сорочка з коротким рукавом ідеально облягала торс, злегка підкреслюючи підкачані груди, але більшу увагу все ж таки перетягували на себе рельєфні руки, оповиті венами, немов канатами, що надавало їм якоїсь незрозумілої елегантності. Темно-коричневі брюки, підперезані ремінцем, гарно пасували до верхньої частини костюма. На ногах — чорні кеди, наявність яких зовсім не доповнювала усю картину, а навпаки якось вибивалась, вносила елемент своєрідного юродства, але подібний вибір можна було легко пояснити практичністю. Навряд чи хтось зміг би з легкістю проходити в лакованих туфлях декілька годин. Так, наявність машини певною мірою зменшувала дискомфорт, але ніхто не знає, що може трапитись під час цього кіносеансу. А що як Мінхао захоче погуляти по місту пішки? А якщо він, наприклад, раптово захоче піци з цілодобового закладу, в якому вони постійно її купують? Хто він такий, щоб відмовляти Мінхао. Поїхати за цією піцою на авто? А що як це бажання з’явиться посеред кіносеансу? Не залишати ж йому Сю сидіти на землі. От саме ці постійні “якщо” та неможливість відмовити Мінхао у будь-чому і стали причиною такого дивного вибору. Мінґю був закоханий по вуха, тому враховував всі можливі варіанти перебігу подій.
Цокання годинникового механізму зводило з розуму, але не через сам факт його існування, а через постійні тривожні думки, які цей самий звук породжував в голові Мінґю. Сидячи на ліжку в кімнаті, він постійно прокручував в голові всі елементи підготовчого процесу, які він виконав, аби не забути щось важливе. “Ключі від авто в кишені, ковдри та кошик з їжею вже в машині, п’ятдесят доларів, про всяк випадок, в гаманці. Так, наче нічого не забув” — подумки проговорював Кім. І, мабуть, він міг би ще довго сидіти на одному місці, охопивши пальцями скроні та мружачись від яскравого сонячного світу, яке все одно потрапляло в кімнату, хоча пишна крона яблуні, що росла за вікном його спальні, повинна була хоч якось його заглушувати, якби не дзвінкий голос матері, який сповістив юнака про прихід гостя. Почувши це, Мінґю різко зірвався з місця, стрімко пробігся сходами з другого поверху на перший і, зупинившись біля вхідних дверей, декілька разів повторив тривіальну дихальну вправу, аби привести ритм серцебиття у нормальний стан. Але серце все одно калаталося, немов скажене, адже за дверима стояв той, на прихід кого він так чекав.
— Привіт, Мінх... — Мінґю різко перервав свою репліку як тільки відчинив двері, адже перед ним стояв зовсім інший юнак. — Вону? Яким вітром тебе занесло сюди?
— І тобі привіт, Мінґю, — відповів гість.
Чон Вону був частиною тієї невеликої купки людей, яких Кім міг сміливо називати друзями. Чи давно вони знайомі? Мабуть, так, бо Мінґю чітко пам’ятав Вону на кожній стадії його дорослішання: дитячу усмішку, таку щиру та наївну, підлітковий максималістичний настрій, що виливався в постійну зміну кольору волосся та безкінечну зміну стилю одягу та сьогоднішній спокійний образ студента престижного коледжу, який іноді виривався з полону академічної літератури, щоб приїхати до рідного міста. Дивлячись на Вону, який буквально декілька років тому бігав з яскравим рожевим волоссям та сережкою у вусі, Мінґю бачив зовсім не того, з ким вони вчилися цілуватися на горищі закинутого хліва, з ким пили пиво під час футбольного матчу, не того, хто був його надійною опорою, здатною пожертвувати собою заради порятунку товариша. Тепер же Чон був досить холодним, і це чітко проглядалося в його спокійному виразі обличчя, легкій зверхності погляду, коротко підстриженому, вже вугільного кольору, волоссі та офіційно-діловому вбранні. Раніше Чон Вону був схожий на шибеника, що бив скло вітрин та ганяв на скейті по тротуарах, а зараз він немов зійшов зі сторінок якогось університетського роману. Але його образ все одно не міг змінити пам’ять Кіма, в якій його друг завжди буде тим, хто дарував йому радість.
— Ха-ха, вибач! Просто якось неочікувано ти з’явився. Взяв академвідпустку чи може прогуляв? — примруживши одне око й почісуючи потилицю, запитав Мінґю.
Недовге мовчання повисло в просторі, але його розірвав голос Вону. Він тяжко втягнув повітря в легені, наче збирається сповістити неймовірно погану новину, зробив видих і, опустивши голову, відповів:
— Мене відрахували.
Ці слова вразили Мінґю більше, ніж сама поява друга на порозі його будинку. Вону завжди був відмінником в школі, та й в коледжі теж, якщо, звичайно, словам його матері можна цілковито довіряти. Якщо не оцінки стали приводом для відрахування, то тоді слід звернути увагу на поведінку Вону, яка теж була показово ідеальною, такою, яку можна було приводити в приклад школярам та іншим студентам. Що ж могло вплинути на вищу касту, тобто керівників навчального закладу, яка й прийняла таке рішення? Це питання і турбувало Мінґю, тож він озвучив його.
— Я побив одного з викладачів, — відповів Вону. — Річ у тому, що містер Фішер, старий збоченець, постійно пристава до молодих студенток, і я довгий час не звертав увагу на це, бо просто не хотів проблем, але втрутитись все ж довелося. В минулому семестрі до нас перевели дівчину з іншого коледжу. Мона була молодша за всіх нас на декілька років, але знала, мабуть, разів в п’ять більше, бо була особливо обдарованою. Ніхто не знає як її прийняли на навчання, але не в цьому справа. Цей містер Фішер, який з моєї ласки опинився на лікарняному ліжку, почав привселюдно мацати її, намагатися обійняти за талію, коли вона стояла біля дошки, та дозволяв собі казати дуже огидні слова в її адресу, я думаю ти розумієш про що йде мова. Сам факт її віку і насторожив мене, я пожалівся на це директору, а той розказав про мою кляузу самому містеру Фішеру. А далі вже розмова тет-а-тет поза межами коледжу, купа дурнуватих сексистських аргументів та моя рука, яка одним ударом зробила цьому викладачу зміщення щелепи та струс головного мозку. Ось так все і було.
— Ні в якому разі не смій думати, що ти зробив щось погане. Ти вчинив правильно, Чон Вону, як й завжди, — поклавши руку на плече друга, промовив Мінґю. — Але, все ж таки, що тепер плануєш робити? Якщо хочеш, я побалакаю з батьком і він візьме тебе в автомайстерню. Так, перспектив не дуже багато, але хоч якісь гроші будуть.
Вону засунув руку в кишеню, витяг з неї пачку сигарет і, закуривши, відповів:
— Ні, дякую. Батько вже домовився про...
— Про що?
— Через тиждень я вступаю у військову академію, як того й хотів батько, — відповів Чон. — Я й прийшов до тебе, аби сказати про це і запропонувати посидіти сьогодні разом.
— Вибач, сьогодні не вийде. Йду на побачення, — якось ніяково посміхнувшись, відповів Кім.
— Невже тобі вдалося заволодіти крижаним серцем нашого любого Мін...
— Вону? Це дійсно ти? — голос, що несподівано пролунав з-за спини Чона, змусив його замовкнути.
— Привіт, Мінхао! Давно не бачились, — відповів Вону, а потім, перевівши погляд на Мінґю, додав: — Ну що ж, зустрінемось потім. Мені вже час додому.
— Так може поїдеш з нами? Сьогодні сеанс кіно просто неба, — запропонував Мінхао.
— Ні, дякую. Потрібно закінчити дещо зі своїх справ, — відповів Чон, помітивши якесь нервування на обличчі Кіма. Він повільно пройшов повз Сю, відсунувши сигарету вбік і, опинившись біля самісінької автомобільної дороги, зробив одну затяжку й додав: — Ну, бувайте. Якось ще побачимось.
— Бувай! — відповів Мінхао.
Фігура Вону розчинилася в просторі, а на вулиці вже стало темніше. Годинник показував, що до кіносеансу залишилось трохи менше десяти хвилин, тож хлопці, не витрачаючи час на буденні балачки, швидко застрибнули всередину червоного пікапа. Рев мотора розітнув тишу, що панувала навкруги, і машина повільно з’їхала на дорогу, після чого повернула праворуч, набрала швидкість та попрямувала до місця призначення. Усю дорогу ніхто не промовив ні слова. Можливо, хвилювання відняло дар мови в обох юнаків, а може короткотривалість подорожі позбавила сенсу сам факт розмови.
Біля величезного екрана, зробленого з білої цупкої тканини, натягнутої на металеві опори, вже зібралися люди. Хтось просто сидів на землі, застеленій ковдрою, похрускуючи чипсами та посьорбуючи солодку содову, хтось сидів всередині кузова пікапа, вкривши ноги легким пледом, але всіх цих людей об’єднував радісний сміх, легкі дотики до оголеної шкіри рук та поцілунки. Дивна картина, подумав Мінхао, люди прийшли дивитись фільм жахів, а складається враження, що романтичну комедію. Можливо, весь цей вир приємних почуттів викликає факт того, що поруч знаходиться близький друг чи кохана людина, а може й сама присутність в компанії, нехай і майже не знайомій, але такій, що розділяє захоплення окремо взятого індивіда, тішить і породжує почуття, які тісно пов’язані з усвідомленням своєї не одинокості в цьому суспільстві. Ці дивні думки подеколи виникали в голові Сю, який за все своє життя так і не зміг знайти більше ніж одного друга й одного коханого, і обидва ці пункти об’єднувались в одній людині — в Кім Мінґю, якому він не може зізнатися в коханні з часів середньої школи.
Розстеливши ковдру, Мінґю та Мінхао сіли один біля одного, очікуючи початку фільму. Поодинокі зорі вже почали спалахувати на небесах, а сонячна сфера вже майже повністю пішла за горизонт. Тихі голоси людей линули звідусіль, заповнюючи простір гулом з ледь чутних слів, які стихли в ту ж секунду як голос працівника кінотеатру повідомив про початок кіносеансу. Діставши бляшанку содової з кошика, Мінґю протягнув її Мінхао, погляд якого був прикутий до екрана. Не відводячи очей, Сю відкрив ємкість, зробив ковток солодкого напою і продовжив мовчки дивитися фільм, в той час, як Кіму було не до цього. Він постійно думав про те, коли й що сказати Мінхао. Як підкрастися до його серця? Можливо, варто просто зараз взяти його за руку і сказати прямо? Чи завуалювати зізнання під якусь метафору? Або ж... або ж просто промовчати. Так, подеколи й такі думки наповнювали голову Мінґю. Він сумнівався і тому, що зможе зізнатися.
В якийсь момент Мінґю помітив, що пройшла вже більша частина фільму, а в суть сюжету він так і не проник. Йому терміново потрібно було відійти, подумати наодинці. Можливо, доведеться подзвонити Вону і попросити пораду.
— Я відійду в туалет, — промовив Мінґю, скинувши ковдру з ніг. Зістрибнувши на землю, хлопець повернувся обличчям до Мінхао і додав: — Не хочеш попкорну чи хот-дог?
— Від попкорну не відмовлюсь, — відповів Сю, після чого Кім кивнув головою на знак розуміння і пішов в сторону невеличкої посадки. Коли фігура юнака зникла з поля зору, Мінхао, перевівши погляд на кошик, промовив: — Що це з ним? І невже він почав палити.
Допомагаючи Мінґю розвантажувати речі, Мінхао помітив на дні кошика для пікніка пачку сигарет, але не придав цьому особливого значення, адже знав, що мати Мінґю курить і тому могла випадково залишити пачку в кошику. Але несподіване зникнення цього предмету змусило Мінхао трохи занервувати. Чому? Бо його дивувало те, що Кім Мінґю, який з початкової школи займався легкою атлетикою та й в цілому ретельно дбав про своє здоров’я несподівано ввів у своє життя цю шкідливу звичку.
Зазвичай Сю не втручався у справи інших, але на цей раз довелося посунути принципи в сторону. Нарешті відірвавшись від фільму, юнак зістрибнув на землю і попрямував туди, куди пішов його компаньйон. Минаючи людей, що розмістилися на землі, він постійно дивився вперед, намагаючись розгледіти силует друга, і ось, коли всі глядачі опинилися позаду, а їх голоси майже повністю втратили гучність, Мінхао почув голос Кіма і пішов туди, звідки він лунав. З кожним кроком слова ставали більш чіткими, як і контури тіла їх власника. Схоже, що Мінґю намагався додзвонитися до Вону. І ось коли відстань між юнаками була мізерною, але не настільки, щоб Кім міг зрозуміти, що позаду хтось є, Мінхао зачаївся, адже Чон Вону нарешті підняв слухавку. Це рішення було причиною не банальної цікавості, а скоріше небажання відривати друга від розмови.
— Вону, привіт, вибач що так пізно, але мені потрібна твоя порада, — промовив Мінґю, потім помовчав декілька секунд і продовжив: — Не буду затягувати. Коротко кажучи, я не знаю як сказати Мінхао, що я його кохаю.
На цих словах земля вислизнула з-під ніг таємного слухача. Від здивування, Мінхао ненароком зробив крок назад. І, як на зло, наступив на гілку, хрускіт якої привернув увагу Мінґю, який швидко попрощався з Вону і, кинувши недопалок на землю, сказав:
— Хто тут?
Тиша.
— Хто тут, чорт забирай! Виходь, а інакше...
— Це я, — відгукнувся Мінхао, покинувши свій сховок.
— М-мінхао... І як давно ти там стояв? — тремтячим голосом запитав Мінґю.
— Достатньо для того, щоб зробити ось це, — відповів Сю, підійшовши максимально близько.
— Що ц...
Кім не встиг договорити, адже тонкі пальці Мінхао різко схопили його за плечі. Він навіть не помітив того, яка губи Сю торкнулися його губ. Шок оповив тіло, але через декілька секунд усвідомлення ситуації вселило в його душу невимовну радість. І він піддався. Охопивши талію Мінхао, він міцно притиснув його до себе, пристрасно осипаючи губи взятого ним у полон юнака. Тепер серце Кіма скажено билося не від страху, а від радості. Той, кого він кохав стільки часу, нарешті знаходиться в його обіймах.