Work Text:
Vox audita latet, littera scripta manet
АРХІВНИЙ ФРАГМЕНТ №22
Відновлено з носія даних, знайденого серед руїн поселення Всечесних Матрон на знищеній планеті, що досі не має офіційної назви. Більша частина капсули пошкоджена невідворотно. Причина невідома. Причина знищення планети невідома. Причина неможливості втечі з планети невідома. Зовнішній Ворог невідомий. В програму навчання Валькірій не включено і до відома Матері-Настоятельки Мурбелли не донесено по причині знаходження наразі в інформаційному блоці на борту «Ітаки». Транспорт не-кораблями та кораблями крізь нескінченні простороскладки неможливий через ризик бути знайденим Зовнішнім Ворогом.
Ідентифікація авторки неможлива.
***
Мушу зізнатися, завжди трохи заздрила їхній дисципліні. Заздрити владі і витримці не маю причин, мої сестри ладнають з цими чеснотами не краще, але й не гірше. Та що б вони не казали, дисципліна, зведена в абсолют, ніколи не була нам відома. Великі Всечесні Матрони проповідують силу, яку дає бажання; також владу, яку можна здобути через пристрасть, залежність і страх. Бене-Ґессеритки проповідують сліпе підкорення і панування над самим собою перед теоретично можливим пануванням над світом.
Іноді я даю собі волю розсудити, що справжньою свободою цілковито не є ні те, ні інше.
***
Мене навчили використовувати чоловіків. Я вже використала з кілька десятків чоловіків та потай — трьох жінок. Сексуальні практики підкорення і пожиттєвої прив’язки жорстокі навіть до нас самих, хіба контроль не стирає власну насолоду від злягання? Який сенс у цьому, якщо поневолення цих бідолах не принесе нам самим блаженства і глибшого знання? Така форма влади кричуще невигідна, вона не коштує витрачених зусиль і з’їдених прянощів. Бене Ґессерит, на противагу, навчилися використовувати самих себе не так ганебно. Хоча і до огидного нудно. Тому вони і називають наше поріддя Блудницями.
***
Я навчилася Голосу самостійно, просто спостерігаючи за ними. Ніхто не віддавав мені цього наказу, ані Превелебна Матір серед цих Бене Ґессериток, ані Велика Всечесна Матрона. Схильна вважати, саме тому мені вдалося навчитися так добре. Вчителі (ба навіть з мільйонами Пам’ятей, особливо з пам’яттю про попередні учнівські помилки і упередження) прагнуть показати лише те, що вважають важливим; роль шпигунки змушує тебе бачити набагато більше. Я слухала їх під час нарад, у коридорах, у навчальних залах, під час побутових ранкових розмов та звітів. Спершу мене цікавив уважний добір слів, пізніше — інтонації, ритм мовлення та паузи.
Виявляється, паузи видають набагато більше таємниць. Бене Ґессеритки навчають своїх учениць контролювати кожен м'яз тіла, кожен подих, кожен удар серця, проте навіть вони не здатні повністю приховати ті крихітні миті вагання, коли розум випереджає язик. Людина може збрехати словом, виразом обличчя та обдурити навіть власне тіло. Певно, саме тому навіть найдешевшим чином вкинуті мною лицеплясні копії Сестер не виділяються з натовпу і не викликають підозр. Наразі моя найбільша небезпека — спокуса розреготатися посеред коридору. Старий Світ досі свято переконаний, що Правдомовиць неможливо надурити.
***
Зрозуміла дещо дивне сьогодні. Голос навіть не являє собою техніку. Техніку можна вивчити, викрасти і відтворити. Голос же нагадує мені медицину. Недостатньо знати, як тримати скальпель, щоб стати хірургом. Найбільш необхідним є розуміння, де зробити перший розріз.
Молоді сестри чомусь часто переконані, що Голос — це мистецтво наказувати. Та перш ніж змусити людину виконати твою волю, необхідно зрозуміти, ким вона є. Знайти той єдиний вузол переконань, фанатизму, точку невороття серед страхів, бажань, спогадів та надій, на якому тримається її особистість. Лише тоді одне слово здатне стати наказом, ослухатись якого фактично неможливо. Опиранню чужому Голосу «допомагає» їхня літанія проти страху, та на мою думку, вона недостатньо ефективна.
Я бачила, як сестри використовували Голос проти солдатів, купців, аристократів, лицеплясів, навігаторів Гільдії, баронів, молодих навернених у Сестринство жінок та Всечесних Матрон, що були недостатньо обережними. І щоразу він кардинально відрізнявся від попередніх. Бене Ґессеритки одержимі спланованістю і вічною стабільністю, тому навіть не помітили, як наступним поколінням Голос звучить все більш приглушено і абсолютній більшості здається незмінним (незмінним і перевіреним часом інструментом стабільних стратегій, як я величаю його перед тутешньою Превелебною Матір’ю, щоб зобразити мудрість і прихильність), тому навіть навчившись ставити його собі, не чують різниці.
Іноді мені здається, що для новачків Голос є найбільш чесною з усіх численних відомих мені форм насильства. Подумати тільки, він лише знаходить тріщини, які вже існували в людині до того. Можливо, саме тому він так мене захопив.
***
Сьогодні я зробила безрозсудну річ. Я випила Воду Життя без свідків і дозволу.
, безглузда ти дурепо. Ти не гідна називатися ані Матроною, ані Сестрою.
-запис обривається-
Якщо цей запис буде знайдено, значить я вижила. Або загинула. Ще не знаю, яка з цих можливостей страшніша.
***
Тепер я знаю значно більше, ніж хотіла.
Мені здається, що більшість людей помиляються щодо природи знання. Адже вони вважають його скарбом, винагородою. Ніхто не попереджає, що Знання та Пам’яті набагато більш схожі на рану, що ниє і ніколи не гоїться повністю.
-запис обривається-
Всесвіт такий нестерпно тісний навіть в рамках минулого і майбутнього. Я бачила своїх матерів.
Не тих, що виховували мене серед Матрон і точно не тих, чиї імена записані в архівах та родоводах, я бачила їх усіх. Жінок, розділених століттями й тисячоліттями, тих, чиї кістки давно стали пилом; тих, хто народжував дітей у палацах і в печерах, на родючих планетах та безіменних колоніях. І усіх тих, хто слугував безіменним, фертильним розплідником. Бачила їхні величезні, брудні, постійно збуджені важкі тіла і підключені до них аксолотлеві контейнери з численними дротами. Тепер вони всі живуть у мені.
Вже не знаю, чи слід називати це благословенням.
Інша Пам'ять не схожа на бібліотеку, де можна взяти потрібний сувій і повернути його на місце, вона більше нагадує океан. Варто зануритися — і ти вже не впевнена, де закінчується твоє власне тіло. Хоча я сама океану ніколи в житті не бачила. Каладан надто далеко; сумніваюся, що я колись буду там потрібна. Спогади спливають без дозволу, чужий біль і радощі стають твоїми. Іноді я ловлю себе на тому, що не можу одразу сказати, чиє саме життя зараз згадую, своє чи чуже.
Можливо, ця різниця припиняє бути вагомою.
Я бачила світи, яких більше не існує. Народи, згадок про які не залишилося навіть в імперських архівах. Бачила міста, що простягалися до обрію, і руїни, які пережили своїх творців на тисячі років. Я бачила людей, переконаних у власній величі, а потім бачила, як від їхньої величі не залишалося нічого.
Дивно, наскільки короткоживучою є гординя, ще дивніше те, наскільки довговічним виявляється страх, адже саме його я впізнавала найчастіше серед усіх цих голосів. Це був не страх перед болем і смертю, до болю і смерті люди звикають напрочуд швидко.
Страх втратити самих себе назавжди! (очевидно, небезпідставний. Як шкода.) Не змогла б пояснити його точніше. Він проходить невидимою ниткою крізь пам'ять поколінь, немов прихована течія одразу під поверхнею. Той, що його можна відчути відголосками у жінках, котрі жили за тисячі років одна від одної і ніколи не могли зустрітися. Кожна служила різним правителям, молилася інакшому богу, та глибоко всередині їх переслідував той самий жах: одного дня людство перестане бути людством, навіть якщо зовні цього ніхто не помітить.
Можливо, саме тому Сестринство так відчайдушно тримається за безперервну пам'ять і так жорстоко карає тих, хто безвідповідально вбиває інших Сестер через ворожнечу, не даючи їм Поділитись, га. Раніше я вважала це різновидом нездорової одержимості, черговою формою контролю, способом скерувати неможливою візією майбутнього через минуле.
Імперії, які тримаються на хитких мішечках із прянощами, не існуватимуть довго. Зброї людство не має. Лише дурний сподіватиметься, що таким чином можна проіснувати. Золотий Шлях Тирана так самий недовговічний, я із жахом дивуюся тим фанатичкам, що, продовжуючи проповідувати паноплію профетікус, вірять кожному її слову.
***
Останнім часом мене не полишає дивне відчуття, неначе я постійно дивлюся на візерунок, який знаходився перед моїми очима усе життя, а я лише тепер починаю розрізняти окремі патерни.
Можливо, я помиляюся, адже навіть Інша Пам'ять не робить людину всезнаючою. Вона лише дає їй достатньо голосів, щоб регулярно сумніватися у власній правоті.
Все ж я не можу позбутися думки, що ми чогось не бачимо?
-запис обривається-
…Не я одна!!! Я відчуваю це і в пам'яті своїх матерів. Знову й знову натрапляю на однакові знамення, давню тривогу, яка пережила покоління, коли її причина і кривавий слід давно забулись.
Ми звикли думати про Розсіяння як про тріумф та вибух людської волі, що передбачив Тиран, і яке рознесло наш вид по незліченних світах. Ми навчаємось і навчаємо інших.
Що, якщо це лише половина правди?
-запис обривається-
Необґрунтоване, та від того не менш реальне відчуття небезпеки за спиною змушує людей рухатись, а втеча у невідоме відбувається не з тих самих причин, з яких ми колись виходили з печер, залишали рідні міста і покидали планети.
Найбільша загроза не війна, голод і вимирання, а нудна одноманітність. Будь-яка сила, яка прагне зробити всіх людей однаковими, зрештою починає війну з концептом самого життя.
Життя не терпить застиглих форм; навіть наші тіла знають це краще за нас. Кожна клітина має прожити своє і померти, так само з цивілізаціями і усім людством.
-запис обривається-
По мірках Превелебних Матерів я надто мала. Я неначе дурна дитина. Якби ж тільки доля була прихильнішою, я могла б прожити ще сотні років. Хочу вивчати межі тіла, досліджувати свідомість, шукати нові способи керувати клітинами, пам'яттю та сприйняттям. Колись мені здавалося, що саме це і є справжнім скарбом, тепер я вже не така певна. Після Іншої Пам'яті століття починають здаватися дуже дивною одиницею виміру. Я носила в собі стільки жінок, які прожили довгі життя, і жінок, які померли, заледве зробивши перший подих, і з часом різниця між ними стає меншою, ніж хотілося б вірити. Тривалість сама по собі нічого не означає. Я бачила тих, хто жив несправедливо довго й не зрозумів про суть виживання усього людства абсолютно нічого.
Якщо життя не слід вимірювати часом, можливо, я прожила більше, ніж мені здається.
-запис обривається-
Він прийшов. Ні, ні, ні. Це сталося так швидко. Та ми на це заслуговуємо, ми завинили, ми не мали робити того, що-
-запис обривається-
***
Я маю кілька хвилин, не більше. Думаю про стару літанію Ордену, яку Матрони так зневажали.
Серед Бене Ґессерит доводилося повторювала її вголос і подумки багато разів. Щоразу вона здавалася мені неповною, і тепер я усвідомила, чому. Я перепишу її для тих хто, якщо дуже пощастить, колись існуватиме після нас.
Я не боятимуся, адже страх приходить до всього живого. Страх народжується разом із першим подихом і помирає лише з останнім, та разом із ним народжується людська воля і перша думка. Я не прагнутиму знищити свій страх чи втекти від нього; не прагнутиму і назвати його найгіршою зі слабкостей. Страх — свідчення того, що нам є що втрачати. Я не прагнутиму позбутись любові і ірраціональності; не дозволю собі оніміти, огрубіти, зробивши своє життя безглуздим. Я не дозволю страхові вбити свій розум, я дозволю страху пройти крізь мене. Я плакатиму, я сміятимусь, я дозволю страхові заговорити зі мною, вислухаю усі його попередження, чи матимуть вони сенс, чи ні. Я відділю правду від марення, пам'ять від паніки, мудрість від болю.
Я зазирну в очі своєму страхові, та коли він мине, разом із ним не піде жодна частина мого єства, та, що вижила і навчилася терпінню. Страх піде переможеним, та не змінить мене до невпізнаваного. Я обіцяю собі бути відважною.
Можливо, лише тоді я по-справжньому лишуся людиною.
-кінець запису-